– Цей легкий кисневий прилад вживається до термінових робіт, коли треба оглянути підводну частину корабля. З ним можно занурюватися під воду хоч на півгодини. Про це мені розповів водолаз Вульфорд, у якого я випросив цю машинерію.
Олекса здивовано питає побратима.
– Чому ти раніше не розповів?
– Тебе не було вдома... А багато розповідати – мало робити. Олексо, я спущуся на дно на канаті, ти тримай його руками і коли почуєш, що я тричі потягнув, мерщій тягни догори. Зрозумів?
– Зрозумів.
– Чудово, Олексо! Пам'ятай мій наказ, а тепер допоможи щільно одягти маску.
Олекса перевірив, чи добре пристала до тіла пружиниста гума і відімкнув кисневий кран, поставивши на червону рису.
Роман постояв яку хвилину, глибоко дихаючи, погоджуюче кивнув головою і поволі почав занурюватися у зеленовату воду.
Зникли бульки на поверхні води. Олекса пильно дивиться, як Романове тіло переломлюється в воді, немов чудернацьке створіння, виблискуючи фантастичними очима. Ось, він уже на дні. Ходить по дну моря , немов у садку – думає Олекса, – але що намагається знайти впертий Роман?..
Якісь скойки. Але з того нічого не вийде... Марно витрачається час, проте це дуже цікаво... Олексі трохи заздрісно, чому не він, а Роман вигадав це таємниче шукання.
Минають хвилини. Олекса непокоїться. Чи не трапилося що з Романом на дні?..
Тричі шарпає канат. Олекса тягне до гори. Винирнула голова з окулярами маски. Роман відсапується, кидає на дно човна дві великих плескатих, немов тарілки, скойки і скидає кисневий прилад.
– То за цим ти спускався на дно?
Роман не відповідає, немов не чує питання. Він чимось заклопотаний. Олекса лише спостерігає. Тоді Роман ножем розкриває скойку. Піниться поранений молюск між блискучою перламутровою скойкою.
– Нічого! – розчаровано вигукує Роман.
Порожня була і друга. Кілька разів занурюється юнак на дно моря, витягає купу скойок, але всі вони, немов пустоцвіти... До їх вітрильника швидко мчав моторовий катер, розсікаючи, мов ножем, спокійну воду лагуни, залишаючи за собою довгий, пінистий слід. По вимпелові Роман пізнає катер коменданта залоги острова. Ще хвилина і моторка зупиняється біля них.
– Що робите? – запитав полковник Лендвіс.
– Шукаємо перли, – відповів Роман.
– Цікаво. А як це ви робите?
Роман зніяковів... На дні човна лежав кисневий апарат. Полковник може розгніватися на Вульфорда, – думав юнак. Але полковник уже перескочив на їх вітрильник і, побачивши маску, сміється. Відлягло Романове серце.
Юнак готує прилад і мерщій спускається у воду. Полковник підійняв до ока невеликого кіноапарата, натиснув гашетку. Скрекоче апарат. Роман спускається на дно. Полковник звертається до своїх супутників – двох молоденьких лейтенантів:
– Бачите, яка цікава сьогоднішня морська прогулянка.
Олекса дістав сигнал. Тягне канат. Ось показалася голова хлопця. Він кидає три скойки на дно човна. Полковник кінематографує. Ловець розкриває одну перловицю – нічого. Друга теж порожня. Олекса розтинає третю і о – диво! Світ закрутився в Романових очах. На створці скойки, між тілом слизняка і перламутром, лежить дивне сяюче створіння. Може то пухир? Але ні – воно тверде, важке і сяюче, немов блакитне пташине яєчко.
– Перлина! – радісно вигукує Роман, протягає полковникові, – справді це перлина, чи ні?
Полковник поважно оглядає блискучу знахідку, підкидає в руці, і безапеляційно говорить:
– Так. Це справжня перлина... Що ви гадаєте робити з вашою знахідкою?
Роман сам не знав, що робити йому з перлиною, адже ж він не дівчина, щоб носити коштовну прикрасу. Він дістав величезну насолоду з її здобуття, а що робити з нею, ще не знав. Але йому зразу прийшла в голову думка.
– Я хочу подарувати її вам. Ви для нас зробили чимало добра.
Полковник замислився.
– Що ви гадаєте робити далі? Скажемо, коли скінчиться війна?
– О, ми б хотіли побачити ще Америку.
– Це добре.
– Містер Лендвіс, візміть цю перлину, подаруєте вашій лружині чи може доньці.
– Я б з охотою придбав би цю річ, тим більше, що я бачив, як вона здобута з дна моря. Але я хотів би віддячити вам. Ви дійсно дали слово мандрувати навколо світу без цента в кишені, чи це лише вигадка?
– Ми так казали, тому що не мали грошей.
– Ол райт!
Полковник дістав з кишені білого кітеля гаманець і новеньку банкноту.
– Ось вам від мене сто долярів, на щастя.
Роман вагався, чи взяти гроші чи ні, але полковник поклав йому банкнота на коліна. Містер Лендвіс фотографував хлопців у всіх виглядах. Закладав касету за касетою в кіноапарат. Врешті скінчилася вся плівка. Катер від'їхав. Роман дивився услід, тримаючи в руці коштовний папірець з портретом президента. Олекса мовчав. Він просто був приголомшений цією кінематографічною подією. Незабаром до їх вельботу каюком підплив Уянг. Він щурив свої косі очі.