– Романе!? Обідати! – гукав Олекса, під'їхавши джипом на берег лагуни. Але не видко побратима, ні на безлюдному березі, ні біля човнів, немає його в затінку під пальмами.
– Романе!
Відбивається луною дзвінкий Олексів голос і тоне без відповіді в заводях лагуни.
– Дивно! І де б міг подітися Роман? Півгодини він був тут на березі, разом з малайцем Уянгом і несподівано зник, – думає Олекса і мчить назад до бази. Але там теж нема побратима. Юнак схоплює пістоля і далекогляд, знов іде беретом. Палає полудневе сонце. Куди не гляне Олекса – скрізь безлюддя. Крізь далекогляд добре видно скелі, що нависли над островом. На них з'явилася якась висока постать.
Олекса пізнає Романа.
«Чого це він пішов з тим Уянгом?» – незадоволено думає Олекса. «Це не зпроста. Адже ж ніколи не було, щоб Роман хоронив від мене якісь таємниці. О ні? Але, мабуть, трапилося щось надзвичайно цікаве і термінове, що Роман, не дочекавшися мене з обідом, подався у гори».
Олекса помчав автом у напрямку скель. Коли далі їхати стало неможливо, він залишив у кущах машину і побіг пішки, придивляючися до слідів. Ось зім'ята трава. Тут недавно проходили двоє. Тут вони звернули з стежки і пішли навпростець. Спека. Олекса впрів. Мавпи гойдаються на деревах, кидають в юнака шкарлупини горіхів, заграють з ним, але він не звертає уваги. За яку годину він на скелі.
– Романе! Романе!!! – гукнув він що сили. Але ніхто не відповідає. Лише луна перегукується в скелях, немов глузує над ним. «І де б він міг подітися? Немов провалився крізь скелі?» – думає юнак. Сліди заманювали у якусь дивовижну, таємничу пастку і незабаром довели до входу в печеру. Олекса, розстібнувши ґудзика на кобурі пістоля, обережно зайшов до середини великого підземелля. В глибині темноватої печери навколішках сидить величезний камінний Буда.
«Але де Роман?» – думає Олекса. Він знає, що побратим мусить бути десь тут поблизу, але тиша ще більше підкреслює небезпеку і таємницю. Закрадається в серце підозра. Стає трохи моторошно. Якась чудернацька тінь простягла до хлопця таємничі руки – щупальці. Олекса оглядається – нікого. Він поклав руку на держак важкого автоматичного пістоля. В ньому десять патронів, які по його волі, можуть спалахнути у вир гарячих куль. Це надає упевнености в свої сили. Олекса прямує далі. В стелі світиться глибока віддушина. Крізь неї льється слабе денне світло і розсіює напівтемряву, де видніється обличчя Буди з східними косими очима, що сяють зеленуватим таємничим промінням.
Але щось зашаруділо, немов миша й стихло. Олекса схилився до темної стіни в напруженому очікуванні. Зза погруддя Буди з'явився Уянг в білих коротких штанцях, обмащених кров'ю. Малаєць вклонився Буді і витяг хустину.
Олексове серце затріпотіло, немов підстрелена птиця.
– О, Боже мій! То ж Романова хустина! – ледве не скрикнув хлопець. Малаєць пильно оглядає якийсь округлий камінчик, біжить до виходу з печери. Страшна лайка зривається з його перекошених уст. Уянг лютує.
– Карамба! Біла собака!!! Де ти подів перлину?!
Олекса! Настав час!! Рятуй побратима!! Він у небезпеці!!! – блискавично проноситься у голові. В наростаючій тривозі калатає серце.
Твердою рукою юнак підіймає пістоля на рівень жовтої, немов стигла диня, голови, освітленої косим сонячним проміням і вигукує:
– Руки вгору! Де Роман!?!
Малаєць зблід; спробував тікати, але грім і блискавка з пістоля примусили його залишитися на місці. Кула обпекла кінчик вуха. Уянг зрозумів, що бліднолиций юнак не жартує і підняв до гори руки.
– Вб'ю! Негайно кажи, де Роман?
– Там, капітана! – кивнув Уянг на тінь Буди.
– Йди вперед! – наказав Олекса. Але жовтошкірий скрутнув на місці, пригнувся, скочив у провалля і зник в кущах. Олекса випустив вслід малайцеві ще девять куль, зарядив у пістоля нову обойму і побіг у печерю.
– Романе! Романчику дорогенький!!! – вигукував, благаючи Олекса.
Мовчить Буда. З очей східнього божества лине загадкове зелене світло, мерехкотить в темряві. У вухах дзвенять відзгуки недавніх пострілів.
В повітрі дим запашних смол. Фіміям таємничого сходу, але ніщо, крім Романа не цікавить українського юнака.
Олекса з пістолем в руці біжить підземеллям, забігає за кам'яне погруддя, потрапляє до інших печер лабіринту. Підпалює пучок сухих священних квітів, біжить з палаючим смолоскипом далі й зупиняється на краю провалля. Кидає туди віхоть вогню і бачить на дні ями свого побратима. Ще мить і Олекса нагнувся над теплим тілом. Він притискає хустку до страшної рани. В одну мить хустка мокра від крови.
– Як зупинити кров? Чому я хоч трохи не лікар?! – думає Олекса.