Над головою гаряче, немов розтоплене червневе небо – променисте і чуже. Іноді промчить бритійський мисливець, шугне яструбом донизу, обстріляє з кулемета і зникне.
З скелястих берегів вітер приніс пахощі – такі рідні і знайомі, від них тхне недосяжними Романові просторами, може той вітер примчав з далекої України ї приніс вістку – дзвінку і терпку, як невмируща степова мелодія.
Роман приніс з собою в яскравій уяві шматочок неба України, такого ласкавого, немов очі рідної матері. Небо його батьківщини прекрасніше в світі, але далеке і недосяжне тепер, як і Романові мрії.
– Ти мрійнику, Романе, – кепкує хлопець сам з себе, але сам находить виправдування, – що ж може бути чистіше і краще від мрій? Адже ж не сьогоднішне життя в муках голоду, в надлюдській праці з під батога!
На будівництво фортеці юнак дивиться з свого власного погляду. Він у синьому комбінезоні з обірваними холошами, що лопотять, немов, вітрильники, стоїть обпершись об поруччя і смачно плює на бетонову твердиню. Роман ненавидить цю будівлю, підраховує скільки корисного для людства можна було б збудувати з цього матеріялу і, підсумувавши події, перелети літаків, перебіг війни, приходить до висновку:
– Швидко, мабуть, настане кінець війні. Коли б вже швидче настав той час!
У праці й мріях швидко біжить час.
– Віра! Віра! – байдуже вигукує він і киває рукою. Укгладчик бетону помічає, що на рештованні з'явився обермайстер – грізний і скажений, рижий Ганс. Майстрові здається, що романові рухи надто повільні для такого відповідального часу будівництва, коли працювали без перерви, не дивлячися на повітряні тривоги і налети. Майстер оскаженілим псом кидається до Романа, гавкає:
– Лос! Лос! Лос! Ду іст ейн унтерменш! Темпо! Темпо! – І модерний, гумовий канчук боляче обпік романове плече.
Обсмажене вітром, почорніле від сонця, загартоване недолою обличчя юнака затряслося від гніву. Гірка зморшка лягла на міцно стиснутих губах.
– За віщо!? – шепоче Роман. Майстер стоїть ще хвилину. Він у пасії. Може ще бив би, але з темної ями дивляться до тори десятки робітників – чужинців. Їх очі горять іскрами гніву. В них вогники грізної перестороги.
– Це бунт, – шепоче Ганс і несміливо спускається до низу. Крізь густе павутиння рештовань, Роман бачить важкі салдацькі чоботи і сіру постать майстра, що видається тієї хвилини потворним павуком, який заплутався в своїй павутині.
Немов зваріював вітер, несподівано налетів шквалом, підбадьорив і запалив жевріюче обличчя, і Роман разом з підспівом вітру, заспівав чудовим, оксамитовим баритоном:
Рванув вітер ті бризки гніву і кривди, жбурнув униз і там заворушилися люди. Земляки заспівали ту жертвенну, величну мелодію. Голосів з сто, а може й більше. Навіть чужинці: італійці, французи, голандці зрозуміли велич тієї пісні і з солідарности підтягали теж, бо пісня була зрозуміла у тому великому Вавилоні, створеному німецькою військовою машиною.
У височині шум тисячів моторів. Могутні ескадрилі бомбардувальників летіли на Німеччину, залишаючи у прозорому небі довгі білі сліди конденсованих газів. Роман звиклим п'ястуком руки, немов підганяв ті літаки і любувався величною картиною масового перелету. На сріблястих крилах повітряних фортець – білі ясні зорі...
ДВА ПРИЯТЕЛІ.
Вечір. Сонце втопилося в океані. Темно-фіялкові сутінки спустилися на землю. Від каміння, що нагрілося за пекучий, червневий день, лине тепло.
Похмура процесія стомлених, нужденних рабів ХХ століття, підіймаючи куряву, безсловесною чередою, прямує до своєї «кошари», густо оплетеної колючим дротом. Між тим натовпом – Роман. Він перевтомлений – немов жахливий павук випив половину романової крови. Потрапивши до табору, люди швидше поспішають до кухні, отримати мерзенну юшку з брюкви і смердючих риб'ячих голів. Роман такий голодний, що крутиться голова, а перед очима пролітають якісь настирливі мухи. Він в ту хвилину мріє – мріє про їжу. З-за рогу барака винирнув Олекса з казанком в руках й, побачивши приятеля, щиро всміхається. Його рябувате у веснянках обличчя, розпливається радістю.
– Мерщій, Романе!
Роман зазирає у казанок і здивовано питає:
– Невже м'ясо?
– А тож! – погордо відповідає Олекса і швидше ділиться з приятелем радісною новиною, – я зкомбінував добру вечерю. Був «алярм» і, коли кухар зник, Оксана наклала мені з німецького казана м'яса.
– Оксана чудова дівчина!... Вона не дасть загинути голодуючим нащадкам запорожців! – вигукнув Роман.