«Боже! ти чуєш мене, бо ти скрізь присутній. Я не можу тут вголос молитися. Але я благаю – Боже врятуй мого земляка.»
Минають секунди чи хвилини. Олекса не може знати цього, бо той час не рахується з годинником, але він знає, що ті хвилини запам'ятаються на все життя.
Нарешті, трубка знята. Закінчено операцію переливання крови. Рука перев'язана. Олекса вдивився в обличчя Романа, його заплющені очі, і здалося, що трохи прояснів вигляд пораненого. Лікар, звертаючися до Олекси, промовив:
– Йди, юначе, спочивати. Менше перебувай на сонці, бо шкідливо. Краще харчуйся. Ось тобі вітаміни.
– А він? – запитав юнак, кивнувши головою в бік пораненого.
– Сподіваємося, що буде жити.
– Дякую, докторе!
Якісь дивні комахи літали перед очима Олекси. Він похитуючися, немов після випитої натще шклянки міцного рому, попрямував до свого намету.
Незабаром Григорій Білаш відвідав Олексу і приніс кілька бляшанок консервів і шоколяди. Юнак з жадобою випив шклянку кисленького помаранчового соку, схилився на ліжко і прошепотів:
– Він має вичуняти...
ІГРАШКА МАВПЕНЯТИ.
Романове життя вперто змагалося з смертю.
Глибока ножева рана знекровила його тіло. Одностайня думка трьох лікарів сходилася на тому, що життя хлопця може бути врятоване додатковим переливанням крові. Олексі довелося вдруге дати свою кров побратимові...
Після останнього переливання минув місяць і Роман почав видужувати.
Олекса відвідував пораненого у шпиталі, вдивлявся в дорогі риси, загострене схудле обличчя, таке рідне і близьке. Олексі здається, що немає дорожчої людини в світі. Це ж друг, якому віддано частину власної крови.
– Ромцю! Романчику, коханий. Коли ти вже вичуняєш?
– Дасть Бог, вичуняю.
Олекса ніколи не нагадував Романові про трагічний випадок у таємничому храмі, не питав, де ділася перлина, бо зненавидів її за нещастя, яке вона принесла...
Тяглися дні і тижні. Сумував Олекса. Врешті дозволено Романові вийти перший раз на повітря. Йому важко ходити. Олекса бере його ніжно об руку, немов панянку, і вони прогулюються у затінку пальмового гаю.
– Вишневий садок і соловейки мені більш до вподоби, ніж пальми і папуги, – промовив Олекса.
– Завжди буває так, що людина має – не цінить, а згубить плаче, – відповів Роман.
Хлопців радісно зустрів Григорій.
– Ну, юнаки! Сьогодні справжнє, подвійне свято! – врочисто всміхаючися, промовив Білаш.
– Свято!
– Так. Тількищо ми отримали повідомлення про капітуляцію Японії. Це загальне свято. А наше особисте – те, що Роман видужав.
– Дякую, Григорію Івановичу! – відповів Роман.
– Дійсно, радісний день. Я дуже задоволений, що виходили побратима, – промовив Олекса.
– А як же тепер буде з нами? – запитав Роман.
– Незабаром буде демобілізація. Поїдемо додому. Я буду просити полковника Лендвіса, щоб він не забув за ваш геройський вчинок у випадку з каміказе.
– Ми б дуже просили вас.
– Я зроблю все. До речі, я маю деякі розрахунки. Вам, як робітникам бази, належать гроші. Ось вам по чотириста п'ятьдесят долярів. Ці фронтові чеки будуть обміняні на справжні гроші.
– Дякуємо. Але навіщо нам гроші?
– Е, не кажіть. Гріш потрібен скрізь, особливо в Америці, де дуже поважають доляр. Там даремно грошей не дають...
Вони підійшли до намету. Григорій Іванович розкоркував пляшку червоного вина.
– Юнаки! Вип'ємо сьогодні по маленькій. Ви вже стали дорослі...
Минуло кілька днів. Роман довго вдивлявся на гори, що синіли немов у сірому диму і запропонував Олексі.
– Ходім туди.
– Ти ще не маєш сили.
– Там в скелях я заховав перлину, мушу забрати її.
– Знов перлина? – нахмурився Олекса. – Вона завжди приносить нещастя...
Юнаки вийшли на узлісся і почали підійматися на скелі.
Роман зупинився біля величезного куща, став на коліна і почав щось шукати межи корінням. Його обличчя занепокоїлося.
– Я її тут заховав... Не міг помилитися... Вона ось лежала в цьому гніздечку з моху, але – перлину хтось вкрав! – лементував Роман.
Юнаків спостерігала мавпа і незабаром кинулася тікати на високу пальму до свого гнізда.
– Романе! Може твою перлину вкрала ця макака?
Олекса незабаром поплазував на тридцятиметровий, гладкий стовбур гнучкої пальми. Мавпи кидали в його кокосові горіхи, кілька разів болюче поціляли в голову, але Олекса не звертав на них уваги.
Між перістим листям, у верховіттях пальми, в гнізді лежало маленьке мавпиня і бавилося блакитною перлиною...