Ми спочатку гадали, що вони шпигуни, але то були романтичні і чудові хлопці, вміли гарно танцювати. Вони залишилися при фльоті, були непоганими помічниками, а у вільний час, вони здобували з дна лагуни перли. І ті лови здається були не безуспішні. Я маю на згадку від них значну небесно-блакитну перлину. Але одного разу сталося нещастя. -
… Чорний дим вибуху піднявся над базою. Частина наметів у вогні. Горить база.
– Несподівано у нетрях пралісу юнаки відкрили гніздо «Каміказе». І моя нагорода – орден «пурпурового серця», за здобуття того гнізда, частково належить їм.
Ще крутиться фільм. Кадри повернення фльоти на батьківщину, закінчуються радісною зустріччю героїв.
Спалахнуло світло у залі. Глядачі сиділи мовчки з прижмуреними очима, знаходячися під впливом того фільму з життя.
– Чудово, дядьку! – вигукнула Сузана, кидаючися на шию полковникові. – Яка насолода! Я бачила твоє життя, немов сама була у легендарному поході. О, чому я не хлопець!? ... А де ті хлопці – шукачі блакитних перлів?
– Вони прибули разом з нами до Америки. Я їм допоміг отримати відповідні папери і вони, здається, мешкають на фармі мого бувшого інтенданта, містера Білаш, на півдні нашого штату.
– Я маю до тебе прохання!
– Яке?
– Але це пресова таємниця, – лукаво усміхнулася племінниця. – Я пишу новелю. Вона буде називатися «Лагуна блакитних перлів». Це такий захоплюючий і екзотичний сюжет. Тому я хочу побільшити твої кольорові кінознимки і побачити тих хлопців.
– О-кей! Я тобі це зроблю, – пообіцяв полковник.
Музика грала новий модний вальс «Здобуття Іво-Джими». Сузана танцювала, а перед її очима мерехкотіли блакитні перли...
МІССІС СУЗАНА ЛЕНДВІС.
Роман стояв перед вікном і несподівано побачив, що з модерної, новенької автомашини, яка зупинилася перед ґанком, вистрибнула струнка панна у сірому костюмі. Вона рішуче подзвонила.
– Пробачте. Це фарма містера Білаш?
– Так, міссіс.
– Я розшукую юнаків, що повернулися з далекого сходу. Прізвище одного Роман Журба. Це мабуть ви?
– Так, я. Але чим я зобов'язаний? ...– здивовано відповів Роман.
– Я журналістка. Початківець ще, – поправилася вона, – ї прошу дати мені інтерв'ю.
– Прошу до вітальні, – запросив Роман, широко відчиняючи двері перед незвичною гістю. Вона трималася досить упевнено, здійняла свої окуляри, вийняла блокнота і сіла у мягкий фотель.
Роман здивовано дивився на молоду, вродливу гостю.
– Містер Журба, ви недавно прибули до Америки? Про це мені оповідав мій дядько, полковник Лендвіс, – запитала вона.
– Так. Зовсім недавно.
– А з якої країни ви походите?
– З України.
– Я чула про Україну, але признатися ніколи не знаходила на наших мапах..
– Я вам покажу. – Запропонував Роман, запросивши міссіс у сірому, підійти до мапи і показав низину на північ від Чорного моря.
– Чи вам подобається життя і державний устрій Сполучених Штатів?
– Так. У вас кожна людина є повним господарем власної долі. Може вголос висловлювати свої думки.
Міссіс Лендвіс замислилася і пильно вдивлялася в спокійне урівноважене обличчя гарного юнака і не поспішаючи відповіла.
– Коли вам подобається наше життя, ви повинні вчитися засадам демократії.
Ті слова, немов написані розтопленим металом, миготіли в його очах, чудодійною і хвилюючою луною найкращої музики дзвеніли у вухах. Вони були підсумковою лінією юнацьких мрій. Лінією, що розділяла юнака від молодого чоловіка, вступаючого в самостійне життя.
Роман мовчки дивився на молоду журналістку, немов назавжди хотів запамятати симпатичне, мармурове-біле обличчя у рамці неслухняних золотисто-ясних кучерів, її глибокі, великі сіро-сині очі.
– Ви маєте добрі наміри і крім того – гарну душу. Мені здається, що ви моя старша сестра, бо відкрили зворушливу істину. Відгадали мої глибокозаховані мрії, про які я, навіть, не розповідав своїм ближчим друзям. Я хочу учитися, оволодіти наукою і посвятити себе своєму народові. Від сьогодня я знаю, чого прагну!
Це було сказано з таким запалом і так щиро, що юна гостя відчувала велику повагу до хлопця. Вона протягла юнакові маленьку, тендітну руку. І стільки щастя, стільки невимовного щастя світилося на обличчі Сузани Лендвіс.
Вона була зворушена відповіддю юнака, бо відчувала своїм тонким почуттям, що від самого серця линули ті слова.
– Ви вивчали англійську мову ще раніш? – запитала вона.
– Ні, я трохи знав німецьку мову, і за два роки перебування при американському війську, вивчив і англійську.