– Ви дуже здібний до навчання.
– Я знаю лише кілька тисяч слів.
– Але ви розмовляєте зовсім вільно, – зауважила Сузана.
– Це ви говорите компліменти.
– Зовсім ні. Коли ви хочете вчитися, я вам допоможу. Мій батько сенатор. Я його попрошу, він влаштує це. Свій гонорар за новелю я подарую вам, як стипендію.
– Дуже вдячний. Але я не потребую допомоги грошима, – тактовно відмовився Роман. – Я маю трохи власних, зароблених на островах. І не хочу бути комусь за нахлібника. .
– Чому?
– Це принижує гідність людини. Але я вас буду дякувати за допомогу при вступі до школи, – промовив Роман і трохи немов вагаючися, ще раз подивився у очі міссіс. Потім швидко дістав з кишені якийсь невеликий предмет, розв'язав хустину і щось протяг здивованій міссіс.
– О! Яка прекрасна перлина! – здивовано вигукнула Сузана.
– Я здобув її з дна моря.
– Невже!?
– Я хочу продати її, щоб мати змогу вчитися.
– Таку дорогоцінну річ?
– Але мені потрібно вчитися і для того бракує грошей, – рішуче сказав Роман.
– Ви остаточно вирішили продати її? Подумали про це?
– Так! Але не знаю, як це зробити. Порадте мені.
– Я маю знайомого ювеліра, в якого наша родина завжди замовляє і купує дорогоцінности.
– Буду дуже вдячний, коли ви допоможете в цьому.
– Коли ви не хочете зволікати, можемо поїхати до нього тепер.
Незабаром авто зупинилося перед багатими скляними вітринами люксусової крамниці.
– А, міссіс Лендвіс! Чим можу бути корисним? – запобігливо заметушився ювелір, перед знаною клієнткою.
– Містер Леві! Цей молодий чоловік має на продаж коштовну перлину.
Ювелір крізь побільшуюче шкло, розглядав дорогоцінність.
– Вона має історію чи назву? – запитав він.
– Так. Я хочу, щоб вона називалася «Небо України», – відповів Роман.
– Так. Це чудова і рідкісна перлина. Ще недавно вона коштувала б величезні гроші. Але тепер на світовому ринку дуже поширилися перли і вони впали в ціні. Японці плекали їх штучно, але це справжня перлина, походженням з Індійського океану. Але потім... її трохи зіпсували, бо вона має більше глибинного сяйва, ніж на поверхні. Це – дивна річ, і на знавця навіть краще... Хочете, я розповім коротку історію?
– Прошу.
І ювелір пильно вдивляючися в перлину оповідав:
– Це була величезна перловниця, яка виросла в глибині океану, але потім перенесли десь у мілководну лагуну, в інші умови і за них наросла ця нова, трошки інша офарбленням оболона.
– Я знаю історію цієї перлини і справді це так, – відловів Роман. – Ви можете купити її?
– Так. Я зможу заплатити готівкою дев'ять тисяч долярів, – запропонував купець.
Дев'ять тисяч! Романове серце затріпотіло у радісному хвилюванні. Стільки грошей Григорій Білаш має від своєї фарми за цілий рік. Таки коштовна його знахідка, здобута з дна лагуни. Шкода, що він не шукав ще більше перлів, пронісся вир думок у Романовій голові. Він глянув на обличчя Сузани Лендвіс, немов питаючи її остаточної поради, вона без слів зрозуміла юнака.
– Дев'ять тисяч – це замало. А в тім ми маємо ще порадитися з моїм батьком. До побачення, містер Леві, – рішуче промовила Сузана. Роман здивувався з поведінки тієї особи, що в своїй душі він називав вже ангелом-хоронителем. Вже на шумному пішоході він запитав:
– Чому ви не згодилися. Цих грошей мені вистачить на яких два – три роки.
– За два роки ви не здобудете вищої освіти. Вдруге знайти таку перлину тепер неможливо. І запам'ятайте, що вона повинна коштувати набагато дороще.
– Невже дороще?
– Витримка, юначе! У мене є ідея. Я гадаю, що ви отримаєте втричі більше грошей. А покищо сховайте вашу перлину. Незабаром я вас повідомлю. Гуд бай, містер Журба.
– Гуд бай, міссіс Лендвіс, – відповів Роман, дивлячися вслід швидко від'їзжаючому авто.
ЗА ПОРІГ ВИЩОГО СВІТУ.
24 -ге вересня 1946 року до фарми Білаша пошта приставила два рекомендованих відправлення на ім'я містера Романа Журби. Та пошта викликала великий неспокій в його серці. Швидко розірвавши бандеролю, Роман побачив чудово виданий ілюстрований часопис. Його зацікавила прекрасна обгортка з кольорового фото.
– Що це? Так подібне до його обличчя... і вітрило таке, як у «Дніпрової чайки». Що це, невже сон?
Роман вщіпнув себе за руку, відчув біль і підскочив з радощів, голосно гукаючи:
– Олексо! Марко! Йдіть сюди!
– Що сталося?
Троє хлопців гуртом швидко переглядають часописа і зупиняються на вкладках з кольорових малюнків.