– Від тепер ви вільні. Залишайтеся поки що на місці. Американська армія турбуватиметься вами, постачатиме харчі й зробить усе можливе для найшвидчого повороту на батьківщину. Частину людей, можливо, відправимо морем .
Італійці, французи, голяндці, бельгійці бучно висловлювали свою радість.
Роман пішов до бараку, ліг на нари і замислився. Перед очима повстали затуманені від часу образи з рідної землі: два схили над річкою, такі округлі, немов груди матері – землі. На них росли садки, цвів кукіль і сині волошки...
Багато дечого згадав Роман...
– Романе! Ти що захворів... вставай, там на дворі роздають смачний обід, шоколяду! Мерщій! – гукає Олекса.
– Не чіпай мене, Олекса! Залиш!
– Дурнику! Така смачна шоколяда... я вже отримав!
– Не чіпай мене! ...
ТАЄМНИЦІ ЗА ОБРІЄМ.
На Атлантику штиль.
Стомлений червневою спекою океан розлігся, спираючися в обрій. Спочивав і бавився ласкаво і примирливо з берегами, той велетень. Міліярди сонячних зайчиків мерехкотіли, спалахували сліпучим сяйвом розтопленого срібла.
– Тут земля, там море, вгорі небо, – шепоче Роман і у нього з'являється фантастична підозра проти моря, – воно зрадливе таке, пеститься об береги, але воно підступне.
Мріє проковтнути землю разом з Романом... Ні, море! Не бувати цьому!
І юнак іде назустріч теплим хвилям...
Вже два тижні відпочиває Роман разом з Олексою, своїм нерозлучним спутником, і щодня приходять на берег.
Вони ще мешкають у тому ж самому таборі, але який чудовий раціон їжі отримують щодня: білий, немов сонце, хліб, масло, консерви, мармеляду. Сили щодня прибувають до тіла, яке стало гладшим, міцнішим і наливалося немов молодий огірок.
Тіло задоволене, але молода душа... Душа ні. Душа повна сумнівів.
Хлопці щодня починають більш поважніші розмови.
– Війна ще котиться, вирує в Європі...
– Яка доля спіткає нас?
– Хочеться побачити життя різних людей, порівняти чи гірше, чи краще ніж на нашій батьківщині. Мене давно тягло до таємничих земель і островів укритих тропічним пралісом, пізнати, що є там за тим блакитним, загадковим колом, – показує Олекса туди, де море зливалося з небом у таємничу і невідому, блакитньо-синю далечінь.
– Думки неволять мене, не дають спати вночі. Знов тато снилися, такі худі, худі й кажуть: «ти, сину, свій розум маєш, роби як тобі підскаже серце, а я тобі нічого не можу порадити...» І видалося мені, що їх душа шепотіла: «тіло моє закопане у вічній мерзлоті за північним колом, де ми здобували проклятий нікель», поважно промовляв Роман. Олекса пильно вдивлявся в романове обличчя. Над пухнатими губами юнака, поріс ніжний, ворсистий пушок, якого ще ніколи не торкалася бритва. У карих, задумливо – глибоких, але разом і задиркувато-насмішливих очах, блищав вогник упертого завзяття.
– Що ж, друже-побратиме, підемо в світ поза очі.
– Згода, друже-побратиме! Нам, крім власного життя, губити нічого. Якось влаштуємося межи людьми – не загинемо, – відповів Роман.
– Зле, що не знаємо кількох мов.
– Навчимося, друже! Аби було бажання і конечна потреба, тоді все буде гаразд.
Юнаки йшли берегом океану, ступали мокрим піском, перестрибували каміння, поросле слизькою, зеленою водорістю. На скелі височіла напівзруйнована вежа маяка – вона вже давно привертала їх увагу, але все не траплялося нагоди відвідати її, аж нагода ця сталася сьогодні. Що крок – то ширшим ставав краєвид, і коли мандрівники дісталися до пошкодженої гарматнями вежі, перед ними розгорнулася широка панорама – то була незабутня картина нашої сучасности – перед очима хлопців стояла найбільша у світі військова фльота, яка виконала могутню інвазію на європейський континент 6 червня 1944 року. На рейді величезна ескадра різноманітних кораблів: ближче до берега стояли, немов хорти, швидкісні сірозелені, стрункі винищувачі, далі два ряди справжніх бойових кораблів – крейсерів, за ними велитенські літаконосці і панцерові важкі бойові кораблі – плаваючі фортеці, що ощірилися наведеними на узбережжя гарматами найважчого калібру. Між кораблями і пологим беретом снували туди й назад табуни десантних човнів, безперервним потоком вивантажувалося військо. З поронів сповзали панцерники, авта, гармати, особливі, ще небачені, військові машини.
– Ось велична військова романтика модерної техніки, тут нема жодного вітрильника, так широко оспіваного у юнацьких пригодницьких повістях, тут є нова техніка... страшна і могутня, яка перемогла теж могутню військову німецьку машину, – казав Роман.