– Романе! Ти на кожному кроці робиш історичні висновки», – промовив Олекса.
– Так, мій любий, коханий юначе? Не голими руками, не однією шаблею воюють у двадцятому столітті. Запам'ятай, що визвольна боротьба почалася не сьогодні, вона почалася давно... Перемога теж прийде не зразу чи раптово. Ніхто не принесе волі, поки не визволимося самі, бо визволителі завжди приносять нове ярмо.
– Це правда! Німці обіцяли у своїх брехливих принадах багато, а принесли рабство.
– Так, Олексо, і ми перенесли на собі два рабства! Така наша доля. ,
– Історична доля, ти хочеш сказати Романе! Ти маєш рацію. – Олекса змовк і оглядав кораблі, немов адмірал перед наступом приймав параду. Він склав руки на груди. Роман залюбувався величною постаттю свого приятеля – «немов якийсь адмірал чи полководець перед наступом приймає параду свого війська. Рости, рости юначе – бажаю тобі великої долі!» Сонце підбарвлювало молоде, життєве загоріле обличчя, усю постать немов вирізблену з старої, потемнілої брондзи. Роман спочивав і тішився, його думки підіймалися високо, вихорем швидкістних літаків – винищувачів проносилися над рідною землею, мрії сягали далеко-далеко... І знову він лицар! Так, він хоче бути лицарем, хоче підкорити своїй кінцевій меті всі життєві цілеспрямовання.
«Хто не живе згадками про минуле і не мріє про свої бажання, прагнення до кращого будучого, той віджив своє життя і нічого не вдіє».
– Про що ти мрієш, Олексо?
– Порожні кораблі кудись відпливатимуть!?!
– Зрозуміло, Олексо, але як ти влаштуєшся на них? Бачиш, яка зараз охорона.
– Про це я й думаю! Але ми мусимо дістатися на корабель, – уперто відповів Олекса.
– Ї ти згоден плисти у невідомість? – поважно питає Роман.
– Невідомість мене не лякає, навпаки, мене страшить жорстока відомість, – іронізує юнак.
– Коли б... Але ми хочемо, тому мусимо й зробимо. Залишається чекати слушної години.
– Ми її мусимо не чекати, а шукати. Робити нагоду.
– Згоден з тобою, – засміявся Роман.
Вечірня завіса поволі затемняла обрій.
Юнаки повертали до свого табору, несучи скарби своїх палких бажань і мрій.
БЕЗ ЖОДНОГО ВАГАННЯ.
До табору визволених робітників автом примчав американський офіцер і звернувся з проханням, допомогти вантажити вугілля на пароплав. Робітники охоче згодилися, бо нудьгували. Незабаром Роман з Олексою на вантажних автах прибули до зруйнованого шербурського порту. Там, був справжній Вавилон: на березі розбиті крани і причали, над водою стирчали щогли і димарі затонулих кораблів.
Робітники ланцюгом передавали з рук в руки плетені коші з вугіллям. Олексі з Романом припала праця на кораблі. Вони кіш за кошом засипали вугілля у ненажерливу, чорну пащу трюму. Вечір. Море і кораблі оповиті туманом.
Високо в повітрі гудуть невидимі патрулюючі літаки, що охороняють порт. Десь далеко, кілометрів за сімдесят, жорстоко бомбардують. На темносиньому небі з'являються сполохи далеких заграв фронту. Іноді, немов лезо величезного, гострого багнета, лизне землю промінь прожектора, щупає, чи не підкрадається ворог і знов гасне. В напівтемряві літньої ночі, таємниче рухаються темні постаті людей. Біля темної пащі трюму, обнялися дві тіні, немов закохана пара, південна ніч вкрила їх таємничим серпанком. Чується тихий, заглушений шопіт.
– Ці кораблі незабаром відпливуть.
– Куди?
– Коли б я знав. Але кудись вони припливуть. Маємо нагоду. Вирішаємо без вагання.
– А ти?
– Я вирішив без жодного вагання.
– Згода, Романе!
– Згода, Олексо!
І тіні зникають в темноті трюму.
– Не вдарився?
– Ні.
– А торбину з харчами не забув.
– Ні. Ось вона. Тут харчів днів на сім.
– Лягаймо спочивати.
Легке шарудіння кроків у чорній невідомости. Хлопці занурилися в мягкий вугільний штиб, і незабаром заснули, немов у пуховиках. Вони не чули, як пронизливо гула сирена...
… Чорна ніч. Довга і невідома. В чорній пащі вугільної ями час не ділиться на день і ніч. Невідомо скільки тягнеться ніч – тиждень, чи може два – Роман не знає, але відчуває, що довго. Харчі скінчилися. Мучить голод, а ще більше страшенна спрага. За ковток води віддав би рік молодогожиття, – думає Роман, але він мовчить, щоб не дратувати Олексу. Олекса думає те саме. За залізною стіною корабля шумить вода.
Напився б солоної, морської, щоб потримати в роті щось
вологе, або хоч сполоскати пересохлий рот, наповнений вугільною пилюкою.
Муки спраги – невгамовані муки. Безнадійне очикування.