– Мабуть, ми не відкриємо ніяких островів, а тим більше Америки, – іронично відповів Олекса.
– Ми народилися трохи запізно. Острови вже, мабуть, усі відкриті, Америку відкрив Христофор Колумб, а потім описав мандрівник Амеріго Веспуччі, тому й Америка названа його ім'ям. Але ми потрапимо до якоїсь іншої країни, а врешті решт може ми відкриємо Америку вдруге, – оптимістично доводив Роман.
– Ех, Ромко! Засадять нас до в'язниці. Будемо сидіти і сидіти... – сумував Олекса.
Незабаром гримнули залізні двері й матрос передав ув'язненим пакунок галет, миску совсу, кави.
Оглянувши хлопців, він всміхнувся і витяг з кишені цигарети.
– Смок? – запитав він, показуючи на цигарету.
Роман захитав головою.
– Но... Вери мач!.. Гуд бай! – відповів матрос і замкнув двері. Хлопці поквапливо їли. Вони виголоднилися за подорож, а останні два дні не їли нічого, бо в трюмі закінчилися їх харчі. Роман почував утому, бо витратив останні сили в танку. Але як можно було не затанцювати, коли вибралися з чорної пащі. Роман уже думав, що їм там дведеться загинути. Хоч і тут у карцері вони не мали волі, але проте за них знали люди і поки що вони мають чудовий харч.
– Смачно, Олексо!?
– Дуже! Тепер я згоден плисти на край світа, хоч до чорта в зуби...
Роман дивився крізь ілюмінатор. Навколо, до самого обрія, морем, що легко хвилювалося, плила величезна ескадра.
ВОРОГИ ЧИ ДРУЗІ?
Несподівана поява хлопців на кораблі, викликала радіотелефонну розмову капітана з віцеадміралом ескадри.
– На борту «Трематона» з'явилися і взяті під варту два юнаки, років по сімнадцять. Можливо, вони німецькі шпигуни. Обшук не дав жодних наслідків. При них знайдено лише папери для робітників зі сходу, вивезених німцями. Вони заявили, що з'являються приналежними до української національности.
Відповідь з флагманського корабля була коротка і ясна.
– Тримайте під вартою. Чекайте дальших розпоряджень.
– Єсть!
– Трематон! Трематон! Прийміть телефонограму.
– Приймаю.
– Нами отримано повідомлення, що в районі Зондських островів почався надзвичайної сили циклон, який рухається проти нашого курсу...
Після смачної вечері, салдат морської піхоти у повній формі, з карабіном в руках, привів обох юнаків до службової каюти.
За столом сидів Мак-Ред в білому кителі з блискучими ґудзиками і золотими визерунками на рукаві. Поряд з ним сидів немолодий, років під сорок, чоловік з відкритим, гарним обличчям, на якому не було тієї врочисто-офіційної суворости, як на обличчі капітана, і Роман зразу відчув до нього симпатію. Він оглянув хлопців і запитав:
– Українці?
– Так – відповів Роман.
– На питання будете відповідати українською мовою.
– Гаразд.
– Розповідайте, яким чином і чому ви опинилися на американському військовому кораблі?
– Після приходу німців на Україну, вони вивезли нас на будівництво Атлантійської фортеці. Там застала нас інвазія. Ми випадково довідалися, що американські кораблі кудись відпливатимуть. Тому, коли вантажили вугілля, ми заховалися в трюмі.
Товмач перекладав капітанову Романову відповідь. Той розсердився.
– Ми маємо відомості, що ви німецькі шпигуни!
– Ні! Тисячу разів ні. Ви не маєте і не можете мати таких відомостей. Ми – ваші друзі! – з запалом вигукнув Роман.
– Де ви народилися?
– У селі над Дніпром. Колись я плавав човном до самого Чорного моря. Коли вчився в шостому клясі, читав багато пригодницьких книг про мандри. Коли настала слушна нагода, ми з побратимом задумали помандрувати.
– Ми повинні передати вас представникам союзної влади, вони розберуться хто ви такі, але до цієї нагоди, доведеться подорожувати з нами. Там вдома ваші батьки, мабуть, дуже турбуються вашою долею?
При згадці за батьків на Романових очах заблищали сльози. І він здрігнувшим голосом промовив.
– Ми обидва сироти. Батьків мого побратима Олекси Тарана 1929 року вивезено до Сибіру, а мої загинули у важкому 1933 році.
Товмач перекладав капітанові відповідь. Той зацікавився юнаками і вже пом'якшено поводився на допиті. В решті після довгої розповіді, у капітана запитав товмач.
– Коли дозволите, я візьму їх під свою опіку і нагляд.
– Добре; беріть, але ви персонально відповідатимете перед законом, коли щось скоїться.
– Добре, капітане!
Товмач привів хлопців до лазні і доброзичливо промовив.
– Мене звуть Григорій Білаш. Я – американець, але мій батько народився на Україні. Відтепер я беру вас до себе. Я завідую харчуванням на кораблі. Але глядіть, щоб ви нічого не скоїли. До зброї підходити вам не вільно.