– Добре харчування у американців. І м'ясо, і молоко, і овочі, все в консервах, – казав Роман.
– Їм і воювати легко. Вояк у поході має все.
– Вивчаймо наполегливо мову. Без мови нікуди ні на крок, – радив Роман.
Минали дні їх подорожування і щодня Олекса вивчав не менше десяти, а Роман і по двадцять англійських слів.
Роман більш здатний до вивчання чужих мов. Йому наука давалася легко і залюбки.
Увечорі хлопці мили посуд, розвішували на гвіздках блискучі пательні, кастрюлі, машинки, вечеряли і йшли на палубу.
У свій вільний, від службових обов'язків час, Григорій Білаш розшукував хлопців і вони, затишно улаштувавшися десь на купі канатів, або на скриньках з набоями, розмовляли.
Хлопці оповідали про життя на Україні, яким дуже цікавився Білаш. В свою чергу він розповідав про себе і про Америку.
– Сорок п'ять років тому, мій батько малоземельний подільський селянин виїхав на заробітки до Америки. Він гадав повернутися додому, але знайшов, що друга батьківщина краща першої, одружився і залишився. Я народився у Америці, але наша родина додержує українські звичаї. Я перед війною мав думку поїхати, подивитися на батьківщину мого батька – та не судилося. Як бачите, я не забував рідну мову. Мій син Марко, такого віку як ви, розмовляє добре обома мовами – українською і англійською.
Ї щасливий батько витягав з гаманця фотографічні знимки з своєї родини і фарми.
– Який чудовий ваш Марко! Я б хотів з ним познайомитися, – мрійливо промовив Роман.
– Коли скінчиться війна, поїдемо до мене в гості на фарму, в штаті Мінезота.
– О!Ми би дуже хотіли побачити Америку! – вигукнув Олекса.
– Майте терпіння, – всміхаючися, відповів Григорій.
ХРЕСНИКИ НЕПТУНА.
Могутня ескадра плила Індійським океаном. Іноді з капітанського помосту було чути знайоме.
– Курс зюд!
Настала нестерпна зворотникова спека. Сонце стояло в зеніті, просто над головою і не давало жодної тіні. Люди немов сонні, швидко перебігали палубою, даремно шукаючи порятунку від спеки. На кораблі трапилося кілька випадків «сонячного удару».
Палуба залюднювалася лише з наближенням вечора, коли на обрії з'являлися дивовижної форми хмари, нагадуючи фантастичні, сіро-блакитні прозорі скелі. Не раз вони заводили хлопців у оману.
– Романе! Земля! – гукав радісно Олекса, розглядаючи дивну будову хмар.
– Невже земля? – недовірливо промовив Роман. Юнакам хотілося, щоб закінчився нудний і тривалий рейс у таємничу невідомість. Але та невідомість чи не найбільше хвилюзала серця романтичних юнаків.
Перед вечором матроси ладнали на палубі гумового човна і парусовим відром наливали воду. Вони робили це залюбки і, всміхаючися поглядали на хлопців, які з цікавістю спостерігали дивні приготування.
– Може готуються до висадки? – запитав Олекса.
– Але навіщо вода?
З капітанського помосту вартовий помішник вигукнув у мегафон.
– Рівник!!!
Тоді несподівано для хлопців з-за спардеку, з'явилася постать кремезної бородатої людини у чорному плащі, з золотою короною на голові. Залунав могутній басистий голос.
– Я, Нептун – Бог і володар моря!!!
Двоє зброєносців розмахували великими, блискучими мечами і з пихою виступали за «володарем моря».
– Чи не наважився хто переплисти рівник? Може серед вас є нехрещені Володарем моря?
Хлопці спостерігали дивовижну параду. Моряки дефилювали перед Нептуном і підходячи поодинці називали себе.
– Марвін Тилерс. П'ятого грудня сорок третього року христився на борту «Арізони», – відрапортував кок.
– О – кей! – коротко відповів Нептун. І врешті, коли пройшли всі вісімдесят чоловік екіпажу, запитав у боцмана.
– Чи вже всі?
– Всі, всемогутній Нептуне, за винятком цих двох юнаків, – відповів той, показуючи на юнаків.
Тоді четверо дужих матросів схопили їх і підвели до грізного Нептуна.
– Хто ви такі?
– Ми – українські юнаки, які вирішили подорожувати навколо світу.
– Гм! – Забута романтика. А може ви до того гадаєте зробити цю подорож, не витративши ні цента?
– Так, великий Нептуне! Ми дійсно не маємо жодних грошей, – хоробро відповів Роман.
– Це вже ваша справа. Мене це не обходить, але глядіть, щоб поліція вас не засадила до боргової тюрми. Чи хрещені ви у морі?