Вашинґтон Ірвінґ
Шукачі скарбів
Тепер згадав старих жінок байки,
Які вони мені розповідали
Про демонів й примар, що ковзають вночі
В місцях, де скарби світу закопали.
Марло «Мальтійський єврей».
Брама Пекла
Десь за шість миль від славетного міста Манхеттена, у затоці Саунд, точніше у морському рукаві, що відділяє від материка Нассау та Лонґ-Айленд, є вузька протока. Її течія щільно стиснута плечима мисів і заледве пробивається крізь каміння та мілини. Однак настають кращі часи — вона набирається сил та, гнівно обурюючись, долає всі перешкоди, і тоді протока закипає вирами, піниться білими гребенями баранців, реве і скаженіє на бистрині та встає бурунами — одним словом, віддається найнестримнішим нападам шаленства. І горе тому нещасному кораблю, який наважиться в таку годину кинутися в її обійми!
Подейкують, що так своєрідно жартувати протока полюбляє лише під час припливів. За низької води там так само тихо, як і в будь-якому іншому місці. Та коли настає приплив, потік починає хвилюватися. І набравши сили наполовину, реве й голосить, неначе впивається своїми водами. Коли ж досягає апогею, заспокоюється і на певний час засинає, як якийсь чолов'яга після вечері. Його можна порівняти із запеклим пияком, достатньо врівноваженим, поки не хильне зайвого, але коли нап'ється як чіп, то здається, що ним керує сам диявол.
Ця могутня, бурхлива та безжальна маленька протока була джерелом прикрощів і небезпек для голландських мореплавців із дуже давніх часів. Стихія безцеремонно розкидала їхні барки, схожі на ночви, кружляла їх вихором у вирах, і то так стрімко, що в будь-кого, окрім голландця, затуманювалося в голові, — а потім викидала на скелі та рифи. Саме тому зі злості це місце й назвали Геллеґатом[1] і урочисто передали під владу диявола. Згодом ця назва була трансформована англійцями в Браму Пекла, а у вустах декотрих чужоземних прибульців, котрі нічого не тямили ні голландською, ні англійською, звучала навіть як якийсь Горлгейт. Нехай Святий Миколай покарає їх!
Від цієї протоки і до міста Манхеттена береги Саунду були дуже розмиті. В одному місці, на східному березі острова Манхеттен і навпроти острова Блеквелл, берегова лінія була сильно порізана вузькими скелястими ущелинами і засаджена деревами, що надавало їй якогось дикого та романтичного вигляду.
У пору припливів і відпливів води в цій частині Саунду надзвичайно бурхливі і керувати судном вкрай важко через круті вири та зустрічну течію. Кажу це з власного досвіду, бо виконував роботу штурмана в цьому маленькому морі мало не з дитинства. Не раз я важив життям, ризикуючи потрапити в кораблетрощу чи потонути під час різноманітних недільних вилазок, до яких разом з голландськими підлітками був вельми схильний.
Посеред цієї небезпечної протоки, неподалік купки скель, названих Куркою з Курчатами, у дні мого дитинства виднівся затоплений корабель, який не вибрався з виру та потонув під час шторму. Ходила легенда про те, що це піратський галеон, із котрим пов'язане одне дуже криваве вбивство, яке саме зараз не можу вже пригадати. Самого похмурого вигляду цього зруйнованого корабля і страшного місця, в якому він догнивав, було досить, щоб пробудити химерні уявлення про нього. Дерев'яні ребра, потемнілі від часу, визирали над водною поверхнею в часи припливу. Коли ж вода спадала, виднілася частина корпусу, а великі дерев'яні шпангоути, подекуди без дощок, виглядали наче скелет якогось морського чудовиська. Там також височів уламок щогли з кількома линвами та брусами, що гойдалися і скрипіли на вітрі. А самотня чайка описувала кола та квилила навколо цього похмурого каркаса.
Історії, пов’язані з цією катастрофою, страшенно лякали та збуджували мою хлоп’ячу уяву. Таке сусідство супроводжувалося романтичними байками про піратів, примар і закопані скарби. Досягши зрілого віку, я провів чимало досліджень, щоб з’ясувати правдивість цих оповідок, бо завжди цікавився білими плямами в історії моєї рідної провінції. Проте мене чекали незліченні труднощі, коли я намагався отримати хоча б якусь достовірну інформацію. Прагнучи докопатися до одного факту, я натрапляв на неймовірну кількість різних побрехеньок. Не буду згадувати ті події в Саунді чи в протоці Пілора, про які й без мене вже достатньо написано. Не скажу нічого і про Камінь диявола, за допомогою якого сам нечистий перейшов із Коннектикуту до Лонґ-Айленду, адже ця тема була сумлінно опрацьована одним моїм достойним приятелем та істориком сучасності, з яким я поділився відомими мені подробицями.[2] Також не розповідатиму про чорного привида в трикутному капелюсі, який сидів на кормі утлого човника та якого іноді бачили в бурю біля Брами Пекла. Його ще називали Нудьгуючим Піратом, хоча мені ніде не траплялася писемна згадка про таку особу і я не зустрічав нікого вартого довіри, хто виклав би всю правду щодо цього. Ну, хіба вдова коваля Мануса Конкліна, але ця бідна жінка була трохи підсліпувата і могла помилитися, хоча дехто базікав, що вона бачила в темряві краще, ніж усі інші люди.
2
Дуже цікава розповідь про диявола і «камінь диявола», див. у мемуарах, прочитаних на з’їзді історичного товариства у Нью-Йорку після смерті пана Нікербокера його другом, відомим місцевим юристом.