Залога схопилася за зброю, але раптовість нападу спричинила до того, що частину з них постріляли, інші намагалися сховатися на вершечку щогли, ще інші були викинуті за борт і потонули, але дехто бився врукопаш від шканців до баку, запекло захищаючи кожен дюйм палуби. На борту перебували троє іспанських грандів зі своїми синьйорами, котрі чинили найвідчайдушніший опір. Боронячи кают-компанію, вони зарубали кількох нападників і билися, як демони, бо були дуже розтривожені криками жінок із каюти. Один дон був старий і скоро вирушив до праотців. Інші двоє зайняли оборонну позицію, хоча сам капітан піратів був серед нападників. Саме тоді пролунав переможний вигук із головної палуби.
— Корабель наш! — верещали пірати.
Один дон одразу ж впустив свою шпагу і здався, але інший, котрий мав гарячу вдачу і тільки-но одружився, рубонув капітана в обличчя, яке відразу ж закривавило. Капітан встиг лише сказати: «Жодного жалю»…
— І що вони зробили зі своїми в'язнями? — спитав Пічі Прау нетерпляче.
— Викинули всіх за борт! — відповів морський вовк.
Запанувала мертва тиша. Пічі Прау відсахнувся, як людина, котра випадково натрапила на лігво сплячого лева. Порядні бюргери кидали перелякані погляди на глибокий шрам, що перетяв обличчя чужинця, і непомітно відсунули свої ослони. Проте моряк незворушно курив, ніби не помічав, який вражаючий ефект справила його розповідь на слухачів.
Відставник першим порушив мовчанку, бо він постійно і безуспішно намагався перечити цьому морському тиранові та відновити таким чином свої втрачені позиції в очах давніх приятелів. Тепер він намагався протиставити казкам чужинця свої не менш захопливі байки. Кідд, як завжди, був там головним героєм, про котрого офіцер зібрав низку історій із усієї провінції. Та моряк виявляв постійне роздратування однооким і слухав його дуже нетерпляче. Сидів, упершись однією рукою в бік, а лікоть іншої поклав на стіл, тримаючи в ній маленьку люльку, якою сердито пихкав. Ноги свої схрестив, але гупав однією час від часу об підлогу і зиркав поглядом василіска на красномовного капітана. Останній якраз згадував про те, як Кідд піднявся вгору Гудзоном із частиною команди, щоб закопати свою здобич.
— Кідд вгору Гудзоном! — перебив його мореплавець люто. — Та Кідд ніколи не був на Гудзоні!
— А я кажу, що був, — наполягав опонент. — І розповідають, що закопав свої скарби на мисі, який врізається в річку і називається Закутком Диявола.
— Хай йому грець із вашим Закутком Диявола! — вигукнув моряк. — Я заявляю, що Кідд ніколи не підіймався вгору Гудзоном. І звідкіля ви знаєте щось про Кідда та його прибічників?
— Що я знаю? — повторив відлунням відставник.
— Та я був у Лондоні під час того судового розгляду і мав приємність бачити, як його повісили на шибениці.
— Тоді, пане, дозвольте сказати вам, що ви бачили, як повісили гарного хлопця, до того ж, — він підсунувся до обличчя офіцера, — там було достатньо боягузів, котрих було б набагато доречніше стратити замість нього.
Відставного офіцера заціпило, але обурення його було просто несамовитим, що читалося в його єдиному оці, яке спалахнуло, як вуглинка.
Пічі Прау, котрий ніколи не міг змовчати, і цього разу взяв слово. Він примирливо зауважив, що джентльмен, безумовно, мав рацію. Кідд ніколи не ховав свої гроші ні на Гудзоні, ні навіть будь-де в цій околиці, хоча багато хто й стверджують таке. Насправді це був Брейді й інші буканьєри, котрі закопали свої скарби, як кажуть одні, у Бухті Черепах, інші — що на Лонґ-Айленді, а ще інші — десь біля Брами Пекла.
— І справді, — додав він, — я пригадую пригоди Брудного Сема, рибалки-негра, котрий багато років тому, як подейкували, мав якийсь стосунок до буканьєрів. Оскільки ми тут усі старі друзі і все залишиться між нами, то розкажу її вам. Однієї темної ночі багато років тому, Сем повернувся з риболовлі біля Брами Пекла…
Але тут історія обірвалася ще в зародку раптовим рухом невідомого, котрий гупнув об стіл кулаком, суглобами вниз, із такою силою, що аж прогнулися дошки, суворо поглянув через плече і заревів, як розгніваний ведмідь.
— Стривай, сусіде, — перебив він, енергійно хитаючи головою, — тобі краще б відступити від буканьєрів та їхніх грошей. Вони не для того, щоб про них плескали язиками якісь старигані та бабусі. Вони хоробро билися за свої гроші, віддали за них тіло і душі, і де б їх не закопали, тому, хто посягне на них, доведеться зітнутися з нечистим, який ними тепер опікується.