— Я свою справу зробив, — заявив червоний ковпак одному чи двом своїм товаришам, котрі прибігли засапані. — Більше він нічого нікому не розкаже, хіба рибам у річці.
Тепер переслідувачі почимчикували назустріч своїм спільникам. Сем мовчки сковзнув униз поверхнею скелі, спокійно дістався до свого човна, відв’язав його і віддався на милість швидкої течії, яка в цьому місці була особливо стрімка, як біля млина, і незабаром опинився вже дуже далеко. Однак він ще проплив чималу відстань, поки знову ризикнув взятися за весла. Коли ж пустив своє суденце, як стрілу, крізь Браму Пекла, то вже й не звертав уваги на Горщик, Пательню та Свинячу Шинку. Він доти не почувався у безпеці, доки спокійно не вмостився в ліжку на горищі старої ферми Суйдема.
Тут поважний пан Пічі замовк, щоб перевести подих і хильнути з кухля, що стояв біля його ліктя. Слухачі пороззявляли роти та повитягували шиї, нагадуючи пташенят у гнізді ластівки, які чекали ще на один шматочок.
— І це все? — вигукнув відставний офіцер.
— Це все, що стосується цієї історії, — сказав Пічі Прау.
— І Сем так ніколи і не дізнався, що ж закопали червоні ковпаки? — розчаровано здивувався Вольферт, чиї думки не наповнювало нічого, крім золотих зливків і дублонів.
— Наскільки я знаю, ні. Він не мав часу через надмір роботи і, правду кажучи, не хотів ризикувати ще раз, як тоді серед скель. Крім того, як йому було згадати місце, де була викопана могила? Адже будь-яка річ виглядає інакше при денному світлі, і потім — навіщо шукати труп, якщо немає шансів повісити вбивць?
— Ага, але чи ви впевнені, що це був мрець, якого вони поховали? — поцікавився Вольферт.
— Упевнений, — вигукнув Пічі Прау радісно. — Адже хіба не він вештається околицями й досі?
— Вештається! — вигукнули декілька голосів, ще більше вирячивши очі та ще ближче зсунувши крісла.
— Ще й як вештається, — повторив пан Пічі. — Хіба ніхто з вас не чув про Татуся Червоного Ковпака, який нишпорить на старому спаленому хуторі в лісі на березі Саунду біля Брами Пекла?
— О, я щось таке чув, розповіді про щось подібне, але вважав ці оповідки бабусиними казочками.
— Бабусині казочки чи ні, — зауважив Пічі Прау, — та ця хатинка і досі на тому ж місці. Її покинули вже давно, і стоїть вона в дикій, самотній місцині на березі, але ті, хто рибалив неподалік, часто чули дивні звуки, а вночі бачили біля дерева вогні, і стариганя в червоному ковпаку не раз помічали у вікні, вважаючи його примарою мерця, якого там поховали. Якось у хатинці заночували троє солдатів. Вони обнишпорили обійстя згори донизу і натрапили на старого Татка в червону ковпаку верхи на діжці сидру в підвалі з глечиком в одній руці та кухлем в іншій. Він запропонував хильнути з його келиха, але як тільки один із солдатів підніс його до свого рота, спалахнув яскравий вогонь, який на кілька хвилин засліпив усіх присутніх, а коли ж їхній зір відновився, глечик, кухоль і дідуган у червоному ковпаку зникли і не залишилося нічого, крім порожньої діжки з-під сидру.
Тут відставний офіцер, котрий уже помітно захмелів і мало не дрімав, клюючи носом над своїм трунком, а його єдине око майже згасло, раптом спалахнув, як згасаючий ґніт каганця.
— Це все дурниці! — гаркнув він, як тільки Пічі скінчив свою останню оповідку.
— Ну, сам я не можу підтвердити її правдивість, — погодився Пічі Прау, — хоча у всьому світі знають, що з тією хатинкою й околицею щось негаразд, але щодо пригоди Брудного Сема, то я вірю в неї так само, наче це сталося зі мною особисто.
Товариство настільки захопилося цією бесідою, що зовсім забуло про негоду, яка панувала надворі, аж зненацька всі вони здригнулися від гучного гуркоту грому. Після нього стався такий грюкіт, що вся будівля затряслася до самого фундаменту. Присутні кинулися зі своїх місць, уявивши, що це землетрус або ж той старий Татусь Червоний Ковпак припхався сюди з усіма своїми жахіттями. Вони прислухалися якусь мить, але чули лише шум дощу, що періщив у вікна, і завивання вітру в гіллі дерев. Незабаром причина гуркотнечі з’ясувалася: у проймі дверей з’явилася голомоза голова старого негра, білки очей котрого виразно контрастували з його чорним, як смола, обличчям, що було мокре від дощу і блистіло, як пляшка. На якомусь жаргоні, дуже мало зрозумілому, він повідомив, що в кухонний димар влучила блискавка.