Під час однієї бурі загинув боцман, небіжчика загорнули в парусину, поклали в його власну морську скриню і кинули за борт, але в поспіху забули проказати над ним молитву. Аж раптом буря розговілася і загуркотіла ще дужче, ніж будь-коли, і матроси побачили мерця, який сидів на скрині, поставивши плащаницю за вітрило. Він наблизився до корабля, а хвилі розбивалися об корму, немовби викрешуючи вогонь. Так вони трималися день у день і ніч у ніч, очікуючи, що будь-якої миті їх спіткає кораблетроща, і щовечора спостерігали за мерцем, який плив верхи на своїй морській скрині, та всіляко намагалися позбутися його, чули його свист у завиванні вітру, і той, здавалося, насилав велетенські хвилі, які могли б затопити корабель, якби моряки не позатуляли вчасно всі ілюмінатори та люки. Це тривало доти, поки вони не втратили його в тумані Ньюфаундленду, вирішивши, що той зрештою скерував свій плавзасіб на острів Покійника. Ось що означає поховати чоловіка в морі, не промовляючи над ним молитву.
Гроза, яка дотепер стримувала компанію, вщухла. Годинник із зозулею в залі прокукав північ. Кожен відвідувач поквапився до виходу, адже ці мирні бюргери нечасто засиджувалися до такої пізньої години. Коли вони вийшли, то побачили небо знову спокійним. Шторм, який ще недавно затягував його, полетів далі за видноколо, яскраво засвітив півмісяць, дуже схожий на срібну лампу, що висіла в хмарному палаці.
Страшна подія цієї ночі та їхні лячні оповідки залишили забобонні відчуття в думках кожного учасника розмови. Вони час від часу кидали боязкі погляди на місце, де зник моряк, майже готові побачити, як той пливе хвилями на своїй скрині. Дрімотні промені виблискували на воді, але все було спокійне в тому місці, де нещасний пішов на дно. Товариство гуртувалося разом у маленьку юрбу, повертаючись додому. Особливо коли проходили через пустир, де було вбито чоловіка. І той, кому треба було йти найдалі і хто мав завершити свою мандрівку на самоті, — попри те, що був гробарем, котрий, здавалося, повинен був звикнути до примар і привидів, — волів пройти довший шлях в обхід, лише б не проходити через добре знайомий йому церковний цвинтар.
Вольферт Веббер приніс додому цілий лантух історій і переказів, над якими варто було помізкувати. Його розум цілковито захопили ті казкові оповідки. А потім ще ті горщики з купою грошей із іспанських скарбів, похованих тут і там, серед скель і в бухтах цього дикого берега, остаточно замакітрили йому голову.
— Блаженний Святий Миколаю! — бурмотів чоловік упівголоса. — Чи можливо знайти хоча б одну з цих золотих скарбничок і таким чином мерщій збагатитися, в одну мить. Як важко жити в такій скруті й день у день заробляти собі на кусень хліба, у той час як один щасливий удар лопати зможе дати мені змогу їздити у власній кареті все життя!
Коли він перебрав у своїх думках все те, що йому нагородили про неймовірну пригоду з Чорним Рибалкою, його уява цілковито видозмінила цю повість. Чоловік бачив у банді червоних ковпаків не що інше, як зграю піратів, котрі сховали свою здобич, а спожитий алкоголь схиляв його до прагнення напасти на слід цього приголомшливого багатства. Хвора фантазія всі речі забарвлювала в золотий колір. Вольферт почувався жадібним мешканцем Багдада, очі котрого були змащені магічною маззю дервіша, що давала змогу бачити всі скарби, закопані в землі. Шкатулки, повні коштовностей, скрині золотих зливків, мішки чужинських монет, здавалося, тягнулися до нього і благали визволити із тих набридливих могил.
Чим більше він розпитував про місця, в яких, як подейкували, з'являвся Татусь Червоний Ковпак, тим більше і більше утверджувався у своїх здогадах.
Він дізнався, що це місце не раз навідували досвідчені шукачі скарбів, котрі чули історію Брудного Сема, але ніхто з них так і не досягнув успіху. Навпаки, кожного спіткала якась нещаслива чи недобра несподіванка. Це тому, вирішив Вольферт, що вони взялися до роботи в неналежний час і без належних церемоній. Останню спробу здійснив такий собі Кобус Квакенбос, котрий копав упродовж усієї ночі, і його супроводжували просто неймовірні труднощі. Як тільки він викидав із ями одну лопату землі, то якісь невидимі руки кидали туди дві натомість. Проте він таки дістався до залізної скрині — і тієї ж миті довкола здійнялося страхітливе ревіння та шаленство, навколо ями біснувалися якісь потойбічні істоти, а на бідолаху звалився цілий град ударів киями, що хутко викурило його із забороненого місця. Про це Кобус Квакенбос оголосив на своєму смертному ложі, щоб не залишалося жодних сумнівів у тому, що сталося. Це був чоловік, котрий багато років присвятив пошукам скарбів, і вважалося, що він би таки досяг жаданого, якби раптом не помер від запалення мозку в якомусь притулку.