Вольферт Веббер зараз особливо потерпав від тривоги та нетерплячки. Він боявся, щоб якийсь авантюрист-суперник не пронюхав про закопане золото, і тому вирішив таємно навідати рибалку-негра й отримати від нього інформацію про місце, в якому той став свідком загадкової сцени поховання. Сема було легко знайти, адже він належав до тих старих пересічних осіб, які живуть в одному місці, поки не здобудуть собі авторитет у суспільстві й не стануть у певному розумінні публічними персонами. Не було жодного підлітка в цьому містечку, який би не знав, хто такий Брудний Сем-рибалка, і не вважав, що має право знущатися над старим негром. Сем жив як амфібія, більше нагадував рибу, ніж людину. Він нидів уже понад півстоліття на березі затоки та в рибальських угіддях Саунду. Більшу частину свого часу гаяв на воді й у воді, особливо біля Брами Пекла. А в негоду його можна було прийняти за одну з тих примар, які колись заселяли цю протоку. Там він стовбичив будь-коли, практично весь час. Іноді у своєму човнику кидав якір серед вирів або пірнав, як акула, до затопленого корабля, де, як вважається, мало бути найбільше риби. Часом сидів на камені годину за годиною, спостерігаючи за туманом і мжичкою, як самотня чапля, що чигає на свою здобич. Він добре знав кожну діру та закуток Саунду — від Волабауту до Брами Пекла і від Брами Пекла до Каменя Черепа. Навіть жартували, що він знає християнське ім'я кожної риби в річці.
Вольферт знайшов старого в своїй хижі, не набагато більшій за собачу буду. Вона була грубо складена з уламків дерев після кораблетрощ та приблудного галуззя, виловленого в річці, на скелястому березі, біля підніжжя старого форту, майже в тому самому місці, що відоме зараз як Батарейний мис. Стійкий рибний запах заполонив усе довкола. Весла, байдарки та вудки були сперті на стіну споруди. На піску сохла сітка. Човник був витягнутий на берег. А на порозі свого обійстя лежав Брудний Сем, вдаючись до справжньої негритянської розкоші — сну на сонці.
З часів молодечої пригоди Сема минуло багацько років, і сніг багатьох зим вибілив скуйовджену вовну на його голові. Проте чоловік добре пам’ятав усі тодішні обставини, бо його часто просили ще раз і ще раз переказувати їх. Правда, його варіант розповіді дуже відрізнявся у багатьох деталях від того, що розповів Пічі Прау, але таке часто стається навіть із фаховими істориками. Однак про подальші спроби шукачів скарбів Сем нічого не знав. Це було поза його компетенцією. Тому обережний Вольферт не став наполягати розповісти більше з цього приводу. Його єдиним бажанням було спонукати старого рибалку знову побувати в тому місці, і він зумів легко досягти свого. Тривалий час, який сплив відтоді, як із Семом трапилася нічна пригода, встиг розвіяти його старі страхи, пов’язані з лихим місцем, а обіцянка невеликої винагороди миттю змусила відмовитися і від сну, і від сонячного проміння.
Приплив не сприяв негайному здійсненню експедиції водою, а Вольферту так свербіло від нетерплячки, щоб дістатися до обіцяної землі, що він не міг чекати відпливу, тому вони вирушили суходолом. Прогулянка довжиною у чотири-п’ять миль привела їх до лісу, який на той час вкривав більшу частину східної частини острова. Це було неподалік від милої долини Блумендаль. Тут вони натрапили на довгу стежину, що бігла серед дерев і кущів, щільної порослі бур’янів і пирію. Нею, мабуть, рідко користувалися. І затінок, який там панував, більше нагадував сутінки. Дикий виноград обплутував їх, а лоза хльостала по обличчю. Терен та шипшина хапали за одяг. Полоз перетнув їм шлях, попереду прострибала плямиста жаба, а неспокійний дрізд сварився з ними з заростів. Якби Вольферт Веббер начитався романтичних легенд, то подумав би, що вступає в заборонену, зачаровану землю або що якісь охоронці не дають йому дістатися до захованих скарбів. Як би там не було, усамітненість цього місця та пов’язані з ним дикі історії все ж вплинули на його уяву.
Дійшовши до кінця стежки, вони опинилися поблизу берега Саунду, в своєрідному амфітеатрі, оточеному лісовими деревами. Тут колись була галявина, але тепер вона заросла терном і бур’яном. З одного боку, безпосередньо на березі річки, стояла зруйнована будівля, трохи краща за купу сміття, з якої, як самотня вежа, стирчав димар. Біля підніжжя споруди текла вода, а дикі дерева купали свої гілки в морських хвилях.