Серце Вольферта затріпотіло від радощів, коли він познайомився з таким вчителем і славетним помічником. Вони все робили таємно, але надійно. Лікар часто консультувався зі своїм пацієнтом, а добрі жіночки тішилися, що ці візити мають заспокійливу дію. Тим часом потрібна рамка, чарівний ключ до секретів природи, була виготовлена належним чином. Лікар доклав усіх своїх знань до цього приготування, а Брудний Сем аж згоряв від нетерплячки потрапити знову на те старе місце, попрацювати лопатою та киркою, відкопуючи скриню з незліченними скарбами, в існуванні яких вони вже не сумнівалися.
Нарешті настала ніч, призначена для цієї небезпечної вилазки. До того, як Вольферт залишив свій будинок, він порадив дружині та доньці лягати спати і не перейматися, якщо він не повернеться до ранку. Але меткі жіночки, коли їм порадили не тривожитися, природно, відразу ж запанікували. Вони вловили щось небуденне в такому запевненні. Усі їхні страхи щодо непостійності розуму чоловіка повернулися з десятикратною силою: вони благали його, щоб не виходив на нічне повітря через небезпеку застуди, але все було марно. Коли Вольферт на чомусь затявся, то було непросто вибити його із сідла. Була тиха зоряна ніч, коли шукач скарбів вийшов зі свого обійстя. Він насунув на голову ширококрисого капелюха, підв'язавши його під підборіддям хусткою доньки, щоб захиститися від нічної вогкості, а пані Веббер накинула довгий червоний плащ на плечі чоловіка і застібнула його на шиї.
Лікар був не менш ретельно оснащений та одягнений руками своєї домогосподарки, уважної фру Ільзи, і вирушив у дорогу у своєму камлотському балахоні замість звичного костюма. Мав на голові чорну оксамитову шапочку під каптуром, товстий фоліант із застібками під пахвою, кошик із зіллям і сушеними травами в одній руці й рамку в іншій.
Великий церковний годинник відбив десяту, коли Вольферт із лікарем проходили церковним подвір’ям, і нічний сторож хрипким голосом прокричав протяжно і сумно:
— Усе гаразд?
Глибокий сон охопив непоказне і маленьке містечко. Ніщо не порушувало цієї жаскої тиші, хіба що гавкнув якийсь бездомний собака або чулася серенада якогось романтичного кота. Правда, Вольферту не раз здавалося, що він чує звук чиїхось прихованих кроків назирці за ними. Та це, можливо, було просто відлуння їхньої власної ходи, що лунало на тихій вулиці. Одного разу йому також примарився якийсь довготелесий силует, що переслідував їх. Він зупинявся, коли зупинялися вони, і йшов далі, коли рушали вони. Але туман і зрадливе світло лампи відкидали такі химерні відблиски та тіні, що це все могло бути лише породженням бурхливої уяви.
Вони знайшли негра-рибалку, котрий чекав на них і курив люльку на кормі свого човника, пришвартованого прямісінько перед його маленькою хижою. На дні каное лежали кирка та лопата, а також потайний ліхтар і глиняний глечик хорошого голландського міцного напою, в який чесний Сем, без сумніву, вірив більше, ніж доктор Кніппергаузен у своє зілля.
Отож, трійко цих сміливців залізли до човника і подалися в нічну експедицію, проявивши таку непересічну мудрість і відвагу, що їх можна було б порівняти з трьома мудрагелями з Ґотема,[11] котрі вийшли в море в чаші. Приплив підіймався і швидко заповнював Саунд. Течія несла мандрівників, і ті майже не бралися за весла. Місто лежало в мороці. То тут, то там спалахував слабкий вогник у вікні котрогось хворого, або в ілюмінаторі якогось суденця, що хиталося на якорі. Жодна хмара не затьмарила зорі на бездонному небосхилі, вогні яких віддзеркалювалися на поверхні безтурботної річки. Спалахнув метеорит, прокладаючи собі блідий шлях у тому ж напрямку, в якому пливли подорожні, і лікар визнав це дуже сприятливою ознакою.
11
Мудрагелі з Ґотема — в англійській мові так називають недалеких і не надто розумних людей.