Правду кажучи, таємницю всієї цієї історії так і не розгадали до цього дня. Чи був там якийсь скарб, колись справді закопаний у тій місцині, чи ні, а якщо так, то чи забрали його ті, хто й закопав? А, може, він і досі лежить там під охороною гномів і злих духів, поки хтось належним чином не візьметься до пошуків, про це все можна лише гадати. Зі свого боку, я схиляюся до останньої думки, і не сумніваюся, що велетенські скарби лежать поховані і там, і в багатьох інших місцях цього острова та поблизу нього, закопані в часи буканьєрів і перших голландських колоністів. І я щиро рекомендував би багатьом своїм співгромадянам зайнятися пошуками, якщо вони не мають якоїсь іншої роботи.
Висувалося багато гіпотез і про те, ким був дивний морський вовк, котрий упродовж тривалого часу верховодив маленькою ватагою на Корліровому мисі. Бо й зник він дивно, і з'явився знову за страшних обставин. Одні вважали, що він був контрабандистом і допомагав своїм товаришам вивантажувати товар у скелястих бухтах острова. Інші, що він був піратом, одним із найдавніших соратників Кідда або Брейді, і повернувся, щоб видобути скарби, раніше закопані в околицях. Єдиною обставиною, яка проливає хоч якесь світло на це таємниче питання, було повідомлення про дивне на вигляд судно, схоже на піратське, яке помічали впродовж кількох днів, з нього ніхто не висаджувався і нічого не повідомляв про себе місцевій владі. Але вночі човни шмигали туди-сюди, а корабель бачили, як він зупинився при вході в гавань наступного ж сірого світанку після невдачі наших шукачів скарбів.
Я також не можу не згадати ще одну розповідь, яку я скоріше вважаю апокрифічною, про те, що буканьєра, котрого вважали потопельником, бачили вдосвіта з ліхтарем у руці верхи на своїй великій морській скрині, коли той пропливав крізь Браму Пекла, а навколо нього гуркотіло та завивало з подвійною люттю.
Поки весь пліткарський світ поринув у теревені та чутки, бідний Вольферт лежав хворий і сумний у своєму ліжку, з побитим тілом і зраненою душею. Його дружина та донька зробили все, що могли, щоб перев'язати йому рани, як тілесні, так і духовні. Стара добра жінка не відходила від ліжка, постійно сиділа біля нього і плела з ранку до ночі. Донька ж нещасного виявила найбільше турбот про батька. їм також не бракувало уваги з боку сусідів. Що б там не казали про занепад дружби, коли хтось потрапляє в біду, Вебберів це зовсім не стосувалося. Дружина аж ніяк не могла нарікати на самотність, бо не одна сусідка покидала свою роботу, щоб долучитися до зграйки кумась біля обійстя Вольферта Веббера і дізнатися про його здоров’я та деталі тієї історії. До того ж ніхто не приходив із порожніми руками, несли відвар із молюсків, шавлії, бальзам чи інше зілля, пишаючись можливістю продемонструвати свою доброзичливість і лікарський хист. Через які тільки муки не пройшов бідний Вольферт, а все марно. Боляче було дивитися, як сили покидають його із дня в день. Він худнув на очах, ставав усе блідіший і блідіший та глипав на присутніх з-під старої ковдри, зшитої з клаптиків, оточений сонмом матрон, котрі люб'язно збиралися, щоб зітхати, стогнати та співчутливо споглядати на хворого.
Дірк Вальдрон був єдиною істотою, яка, здавалося, сонячно променіла в цій понурій оселі. Він приходив із веселим виглядом і бадьорим духом та намагався реанімувати згасаюче серце бідолашного шукача скарбів, але це не допомагало. Вольферт був цілковито зламаний. Якщо й бракувало чогось, щоб довести його до повного розпачу, то це повідомлення, яке надійшло в час його найбільших страждань. Місцева громада вирішила прокласти нову вулицю якраз посеред його капустяного поля. Тепер він не бачив більше нічого в майбутньому, крім бідності та руйнації. Адже йому доведеться позбутися останньої опори, городу своїх предків. Треба було б спитати, що ж тоді станеться з його бідними дружиною та дитиною?