Арсен нарешті обернувся до нього.
— Не радий? — запитав.
— Хіба я можу!.. — щиро заперечив Некрич, та Арсен перервав його:
— То чого не відчиняєш ворота? Хочеш, щоб у мене вкрали мою єдину радість, вірну й надійну помічницю? Подругу днів моїх суворих?
— Подругу?.. — перекривив Пилип. — І ти смієш називати мерзенну “тачку” подругою?
Арсен презирливо пнув ногою блискучий нікельований бампер зеленої “Волги”.
— Твоя вилизана красуня нагадує мені хрещатицьку шльондру… Очі намазані, вії в два пальці, все блищить і переливається, а зазирнеш у душу — справжнісінький крокодил. Це Антон Павлович Чехов вигадав — про крокодила, але він, тобто Антон Павлович, не їздив у автомобілях, а ходив пішки. Бо за статистикою до тринадцятого року в царській Росії “Волг” і “Жигулів” не було зовсім, а тепер стільки-то штук, що становить у процентному відношенні…
— І свідчить про безперечні переваги соціалізму над проклятим минулим, — підтакнув Синиця. — Але ж ти б не відмовився від “мерседеса”?
— Я згоден навіть на “альфа-ромео”, — швидко відповів Арсен, — не кажучи вже про нову модель “рено”. Ти бачив нові “рено”, Пилипе?
Іван Михайлович відчинив ворота, і Арсен притулив свого нуль-третього “Жигуля” — пошарпаного, з погано вирихтуваним крилом — впритул до елегантної “Волги”. Однак Некрич знав, що зовнішній вигляд Арсенової “тачки” ні про що не говорить: на ній стояли сильний і бездоганно відрегульований мотор шостої моделі, нові відбалапсовані скати, і Арсен жартома обганяв навіть на рівній дорозі, не кажучи вже про гірські серпантини, бундючних власників новеньких і причепурених “Волг”.
Поставивши машину, Арсен удав, що принюхується, і заявив безапеляційно:
— Відчуваю запах копченого ляща. Й пива.
— Ляща ти й справді міг унюхати, — здивувався Синиця. — Але ж пиво!.. Воно ж у пляшках…
— Просто я вірю у твій інтелект, Пилипе. Бо справжня людина, маючи свіжокопченого ляща, не може обійтися без “жигулівського”.
— Помиляєшся: “будвар”…
— “Жигулівське” оболонського заводу аніскілечки не гірше за “будвар”.
— А наліпка?
— У справі виробництва наліпок ми ще поступаємося чехам, — не моргнувши оком погодився Арсен. — Я вже не кажу про взуття. — Поколупав носком черевика спориш. — Бачиш: зразково-показові черевики Ворошиловградської фабрики. Чомусь вони нагадують мені молотки — ними б цвяхи забивати, важать по кілограму, й підбори міцні, береш за носок, тричі ушкварив — і дюймовий цвях по голівку в дошці.
— І все ж ти носиш…
Арсен скосив очі на легкі й зручні Пилипові туфлі.
— Не всім же ходити в австрійських… Чи в тебе “саламандрівські”? На жаль, фірма “Саламандра” не забезпечує навіть усіх бажаючих кандидатів наук. Не кажучи вже про простих радянських трудівників.
— Так, — погодився Синиця, — ворошиловградський робітник, який склепав тобі оці зразково-показові, сам би з задоволенням швендяв у “саламандрівських”.
— Бо громадські організації фабрики ще не здогадалися викликати західнонімецьких взуттєвиків на соціалістичне змагання. Але взяли на себе підвищені зобов’язання: випустити понад план ще сотню тисяч таких “молотків”. Цікаво, а якщо б трудящих-металістів перепрофілювати на взуттєвиків?
— За тиждень під керівництвом партійних та профспілкових організацій вони опанували б ще одну професію.
— Досить, — втрутився Некрич, — досить знущатися з нещасних взуттєвиків.
— А вони не знущаються з мене? — обурився Арсен. — Ти уявляєш, що таке мільйон пар такого взуття! — помахав ногою. — Шкідництво в державних масштабах! Магазинні полиці завалені ворошиловградським чи житомирським взуттям, а люди стоять у черзі за імпортним.
Некрич лише знизав плечима: та й що міг заперечити? Спробував перевести розмову на інше:
— Як в інституті? — запитав.
— Поки ти у відпустці, Салій розгорнув бурхливу діяльність.
— На те він і секретар партбюро.
— Боюсь, що його енергія не припаде тобі до душі.
— Чому ж? Володимир Борисович людина здібна, якщо не сказати — талановита. Ти сам казав, що його докторська…
— Блискуча! І тільки дурень заперечував би це. Але хіба ти не знаєш Салія?
— Ну, егоїст і надто гарної думки про себе, то й що? Хто з нас не грішний?
— Вов почав копати під тебе.
Некрич щиро зареготав.
— Вов? Копати?..
— Даремно звеселився. Усе не так просто…
Некрич махнув рукою.
— Ходімо на берег, — запропонував. — Поки жінки зготують сніданок, покупаємося.
Вони спустилися до Десни. Арсен, швидко роздягнувшись, попробував ногою воду, поморщився, але не роздумуючи кинувся у річку. Синиця скинув сорочку, розлігся в шезлонгу.