— Дайте мені руку, — сказала вона, беручи Колена за руку. — Бачу, ви сьогодні трохи скуті!
— Минулого разу в мене виходило краще, — признався Колен.
Хлоя й далі сміялась, а подивившись на Колена, аж зайшлася реготом.
— Ви глузуєте з мене, — жалібно проказав Колен. — Серця у вас нема.
— Ви хоч утішені, побачивши мене? — запитала Хлоя.
— О так!
Вони пішли, повернувши на перший хідник, що простелився перед ними. З неба спустилася невелика рожева хмарка й підпливла до них.
— І я піду з вами! — запропонувала вона.
— Іди, — відповів Колен.
І хмарка огорнула їх. Усередині стало тепло, запахло цукром і цинамоном.
— Нас більше не бачать! — зрадів Колен. — Зате ми їх бачимо.
— Хмарка прозора, — зауважила Хлоя. — Отож стережіться.
— Це пусте, з нею все одно набагато затишніше, — заперечив Колен. — Чого ви хочете?
— Просто пройтися. Це вас не обтяжить?
— Тоді розкажіть мені що-небудь…
— Я майже нічого не знаю, — відказала Хлоя. — Можна ж і вітрини роздивлятися. Погляньте ось на цю. Вона дужа цікава.
У вітрині на пружинному матраці лежала гарненька жіночка. Її груди були оголені і якийсь пристрій щіткою з довгим тонким білим шовковим волосом гладив їх знизу вгору. На плакатику було написано: «Бережіть взуття з допомогою антипода превелебного Карла».
— Непогана ідея, — похвалила Хлоя.
— Таж від цього жодної вигоди! — запалився Колен. — Адже рукою набагато приємніше.
Хлоя зашарілася.
— Не кажіть так. Я не люблю, коли хлопці говорять при дівчатах такі непристойності.
— Я у відчаї, — знітився Колен, — я геть не хотів…
На його обличчі проступив такий відчай, що Хлоя всміхнулася й кілька разів шарпнула його, аби показати, що не сердиться.
У другій вітрині дебелий чолов’яга в різницькому фартусі перерізав горлянки маленьким дітям. То була вітрина пропаганди на користь добродійних товариств.
— Ось де гроші діваються, — заговорив Колен. — Спробуй прибери це кожного вечора — мабуть, страшенно дорого.
— Вони несправжні! — стривожилася Хлоя.
— Хто його зна, — стенув плечима Колен. — У дитячих притулках цих дітей однаково, що сміття.
— Мені це не подобається, — скривилася Хлоя. — Ходімо, далі вже ніби немає таких вітрин пропаганди. Гадаю, це аж ніяк не свідчення поступу.
— Дарма, — заспокоював Колен. — Воно діє тільки на тих, хто вірить у такі дурниці.
— А це? — запитала Хлоя.
У вітрині на обтягнених гумою колесах височіло черево, досить кругле і сите. На оголошенні можна було прочитати: «І на вашому не буде зморщок, якщо ви розгладите його електричною праскою».
— Я впізнаю це черево! — закричав Колен. — Це черево Сержа, мого колишнього куховара. З якої речі воно залізло аж сюди?
— То все пусте, — втрутилася Хлоя. — Хіба череву дорікають? Адже воно он яке велике…
— А він же так смачно готував!
— Ходімо далі, — попросила Хлоя. — Я вже не хочу розглядати вітрини, мені надокучило.
— Що ж тут придумати? — замислився Колен. — Може, поп’ємо десь чаю?
— Ет! Ще не пора. До того ж чай я не дуже люблю.
Колен зітхнув із таким полегшенням, що затріщали шлейки.
— Що це хруснуло?
— Я став на суху гілку, — пояснив, червоніючи Колен.
— А що, як пройтися до Булонського лісу? — запропонувала Хлоя.
Колен у захваті милувався нею.
— Чудова ідея. Там не буде нікого.
Хлоя зашарілася.
— Я не тому сказала. Зрештою, — додала вона, аби помотатись, — ми ходитимемо тільки головними алеями, бо інакше ноги собі промочимо.
Колен легенько притис Хлоїну руку, що її весь час відчував біля свого тіла.
— Ходімо через підземний перехід, — запропонував він.
Перехід з обох боків обгороджували ряди величезних кліток, у які опоряджувані міста садовили змінних голубів для парків і пам’ятників. А ще були там розсадники для горобців та горобеняче цвірінькання. Люди в перехід опускалися не дуже часто, бо крила незліченного птаства збивали потужний струмінь повітря, що ніс дрібне біле і сизе пір’я.
— Вони хоч колись та не махають крилами? — запитала Хлоя, глибше насуваючи шапку, аби її не зірвало вітром.
— Це не одні й ті ж, вони міняються, — пояснив Колен, воюючи з полами пальта.
— Давай швидше минемо голубів, горобці здіймають менший вітер, — горнулася Хлоя до Колена.
Вони заквапились і невдовзі вийшли з небезпечної зони. Проте хмарка їх не супроводила. Вона рушила навпрошки і вже чекала на них біля другого виходу.