Небо було ясне і блакитне, мороз іще кусався, але менше. Дерева, похмурі й темні, витикали на кінцях зчорнілого пагілля зелені набубнявілі бруньки.
«Коли ви далеко від мене, я бачу вас в отій сукні зі срібними гудзиками, — та коли ж ви одягали її? Може, як ми зустрілися вперше? Ні, то був день нашого побачення, під важке й пухнасте манто ви вдягли на себе ту сукню.
Колен штовхнув двері кіоску й увійшов усередину.
— Мені потрібна сила-силенна квітів для Хлої, — замовив він.
— А коли їх принести їй? — запитала квітникарка. Вона була молода і тендітна, а її руки почервоніли. Вона дуже любила квіти.
— Завтра вранці. Принесіть також і до мене, нехай вони виповнять усю нашу кімнату — лілеї, гладіолуси, троянди і маса інших білих квітів, а насамперед принесіть величезний букет червоних троянд…
17
Брати Демаре зодягалися на весілля. Їх дуже часто запрошували як весільних педерастів, бо вони мали пристойний вигляд. Це були близнята. Старший звався Коріоланом. Волосся в нього — чорне і кучеряве, шкіра — біла й гладенька, на обличчі невинність, ніс прямий, очі сині, прикриті довгими жовтуватими віями.
Молодший, що його названо Пегасом, був дуже схожий на брата, тільки вії мав майже зелені — здебільшого цієї ознаки вистачало, аби розрізнити їх. На шлях педерастії вони стали з необхідності й за покликанням, та оскільки їм щедро платили за ролі весільних педерастів, вони занедбали майже всяку роботу і, на лихо, це згубне неробство інколи доводило їх до нечестя. Внаслідок саме цього Коріолан напередодні розважився з дівчиною. Пегас несамовито дорікав йому, водночас натираючи собі перед великим тристулковим дзеркалом крижі мигдалевим молочком для зваблювання чоловіків.
— Скажи, коли ти повернувся додому? — напосідав Пегас.
— Уже й не пам’ятаю, — буркнув Коріолан. — Облиш мене. Дивися за своїми крижами.
Коріолан вискубував собі брови, послуговуючись корнцангом.
— Безсоромник! — гримів Пегас. — Злигався з дівчиною! Якби тебе бачила твоя тітка!
— Ет! Ніби ти ніколи того не робив! — кинув з погрозою Коріолан.
— Коли ж це було? — трохи стривожився Пегас. Припинив масаж і зробив перед дзеркалом кілька заспокійливих рухів.
— Гаразд, я мовчатиму, — полагіднішав Коріолан. — Не хочу, щоб ти від сорому крізь землю провалився. Краще застебни мені штанці.
Брати носили штанці осібного крою — з ширінкою позаду, — і защіпнути їх самому було важко.
— От, — хихикав Пегас, — тепер бачиш! Ти не можеш нічого сказати!
— Та годі, кажу ж тобі! — зарепетував Коріолан. — Хто там сьогодні одружується?
— Колен бере за дружину Хлою, — з відразою проказав його брат.
— Чого це ти таким тоном? — запитав Коріолан. — Адже цей хлопчик непоганий.
— Атож, непоганий, — погодився Пегас, і в його голосі вчувалося жадання. — Зате в неї такі пишні груди, що навіть уявити не можна, ніби то хлопчик!
— А мені вона здається гарненькою, — почервонів Коріолан. — Хочеться ті груди почіпати… Невже тобі ніколи не кортить?
Брат спершу вражено подивився на нього, а потім спалахнув:
— Яка ж ти паскуда!.. Ти будь-кого переплюнеш своїм нечестям! Кінчиться тим, що ти коли-небудь таки одружишся з жінкою!
18
Свяченик вийшов із різниці в супроводі Пиякона і Псаромника. Кожен ніс по великому ящику з гофрованого картону, в ящиках лежали церковні оздоби.
— Йосипе, — звернувся він до Псаромника, — коли прибуде машина з квачомазами, нехай під’їде до самого вівтаря.
А церковні Псаромники й справді майже завжди звуться Йосипами.
— Пофарбувати все жовтим? — запитав Йосип.
— З фіалковими смугами, — додав Пиякон, високий симпатичний здоровань на ймення Еманюель Жюдо, чиї ризи й золотий ланцюг блищали мов насипані сонцем снігові замети.
— Атож, — потвердив Свяченик, — бо для благословення приїде Єпископець. Ходімо, все, що в цих ящиках, треба почепити на хори.
— А скільки буде музик? — запитав Псаромник.
— Сімдесят три, — відповів Пиякон.
— І чотирнадцять півчиків, — гордо додав Свяченик.
— Ф’ю, — протягло свиснув Псаромник. — А одружуються всього лиш двоє, — додав він у захваті.
— Атож, — мовив Свяченик. — У багатіїв завжди так.
— І багато буде народу? — спитав Пиякон.
— Сила! — відповів Псаромник. — Я візьму довгу червону алебарду і червоного ціпка з головкою.
— Ні, — заперечив Свяченик, — слід узяти жовту алебарду і фіалкового ціпка, так буде вишуканіше.