— Яка пекельна робота! — вжахнулася Хлоя.
— За неї добре платять, — сказав Ніколя.
Кілька робітників зупинилися, дивлячись на машину. В їхніх очах можна було прочитати тільки глузливий жаль. Вони були кремезні й дужі, від них віяло незворушністю.
— Вони нас не люблять, — промовила Хлоя. — їдьмо звідси.
— Вони ж працюють, — сказав Колен.
— Це аж ніяк їх не виправдовує, — заперечила Хлоя. Ніколя поїхав трохи швидше. Машина неслася потрісканим шосе під гуркіт механізмів та булькання розтопленої міді.
— Невдовзі ми будемо на старій дорозі, — потішав усіх Ніколя.
25
— Чому вони так зневажають нас? — допитувалася Хлоя. — Хіба праця — вже таке велике добро?
— Їм сказали, що це добро, — відповів Колен. — І вони загалом гадають, ніби й справді так. А по суті, ніхто про те не думає. Вони, власне, працюють за звичкою — і на те, щоб не думати.
— В усякому разі безглуздо робити те, що можуть виконувати машини.
— Ті машини ще слід сконструювати, — мовив Колен. — А хто це робитиме?
— Ох, таж це ясно, — погодилася Хлоя. — Щоб мати яйце, потрібна курка, а коли курка вже є, можна отримати цілу купу яєць. Отже, краще було б почати з курки.
— Слід з’ясувати, — пропонував Колен, — що стає на заваді до конструювання машин. Напевне, бракує часу. Люди марнують його на те, аби жити, тож на роботу їм вже не стає.
— Хіба не навпаки? — здивувалася Хлоя.
— Ні, — відповів Колен. — Якби вони мали час на конструювання машин, то потому їм уже нічого не треба було б робити. Тобто я хочу сказати, що вони працюють, аби жити, замість працювати задля конструювання машин, які б дозволили їм жити не працюючи.
— Щось дуже складно, — замислилася Хлоя.
— Ні, — заперечив Колен, — усе дуже просто. Але це, звичайно, мало б відбуватися поступово. Проте марнувати стільки часу на виготовлення речей, які зуживаються…
— Невже ти гадаєш, ніби вони не воліли б сидіти вдома й цілувати своїх дружин, купатись у басейні й ходити на всілякі розваги?
— Ні, — відповів Колен, — бо вони не думають про це.
— Але хіба це їхня провина, що вони вірять, ніби праця — добро?
— Ні, — відказав Колен, — це не їхня провина. Адже їх переконують: «Праця — священна, в ній добро і краса, праця — найголовніше в житті і тільки робітники мають право на все». Проте влаштовують усе так, щоб вони весь час працювали, тому й зі свого права вони скористатися не можуть.
— Тоді, виходить, вони дурні? — спитала Хлоя.
— Атож, вони дурні. Через те й погоджуються з тими, що навівають їм віру, ніби праця — найкраще, що є на світі. Це позбавляє їх потреби міркувати й прагнути поступу, який дав би їм змогу не працювати.
— Погомонімо про щось інше, — попросила Хлоя. — Такі теми дуже стомлюють. Краще скажи мені, чи ти любиш мої коси…
— Я тобі вже казав…
Колен посадовив Хлою собі на коліна. Він знову почувався цілком щасливим.
— Я тобі вже казав, що люблю тебе всю — як загалом, так і зокрема.
— Тоді зокрема, — сказала Хлоя, віддаючись Коленовим рукам і ластячись, наче змійка.
26
— Перепрошую, пане, — звернувся Ніколя. — Чи пан часом не зводять зупинитися тут?
Авто під’їхало до придорожного готелю. Сама дорога була чудова — гладенька, з переливами фотогенічних відблисків, з на диво циліндричними деревами обабіч, зі свіжою травою, сонцем, коровами на луках, огорожами, поточеними шашелем, квітучими живоплотами, яблунями з овочами, купками сухого листя, а подекуди — для урізноманітнення краєвиду — латками снігу, пальмами, мімозами й північними соснами в готельному садку та рудим розпатланим хлопчиськом, який вів двох баранів та п’яного собаку. З одного боку дороги віяв вітер, з протилежного — ні, тож можна було вибрати те, що більше до вподоби.
З кожних двох дерев тінь давало тільки одне і тільки в одному кюветі кумкали жаби.
— Зупинімось, — погодився Колен. — Адже на південь ми сьогодні не потрапимо.
Ніколя відчинив дверцята і ступив на землю. На ньому був гарний шоферський костюм зі свинячої шкіри й елегантний шкіряний кашкет. Ніколя відійшов на два кроки і обдивлявся машину. Колен і Хлоя вийшли теж.
— Яка ж вона брудна, — мовив Ніколя. — Це й не дивно, ми їхали по такій багнюці.
— Пусте, — проказала Хлоя, — в готелі помиють.
— Зайди й подивись, чи є в них вільні кімнати, — звелів Колен, — і що подають на обід.