— Усе гаразд, — проказав Колен уголос, але власний голос видався йому чужим.
Колен дістав потрібну суму, завагався, відтак втомлено поклав половину назад та опустив віко. Ручки, сухо клацнувши, закрутилися. Колен постукав по вічку покажчика й переконався, що рівень збіжний з сумою фальшонів.
Колен підвівся. Кілька секунд він стояв, дивуючись надмірності сум, які йому довелось витратити, щоб забезпечити Хлої гідне, як на нього, життя, і всміхнувся, згадавши, як Хлоя з розпущеними косами лежить уранці в ліжку, як простирадло облягає її простерте тіло, як сяє її бурштинова шкіра, коли він знімає простирадло, тож мерщій відігнав думку про сейф, бо не час було думати про такі-от речі.
Хлоя зодягалася.
— Скажи Ніколя, хай намастить бутерброди, — звеліла вона, — бо ми вже від’їжджаємо. Я всім сказала збиратися в Ізіди.
Колен, скориставшись нагодою, поцілував її в плече й побіг попередити Ніколя. Той щойно скінчив перев’язувати мишку і вирізав для неї пару бамбукових милиць.
— Ось, — закінчив він. — Ходи з ними до самого вечора і все загоїться.
— Що з нею? — запитав Колен, гладячи мишці голову.
— Мишці заманулося почистити кахлі в коридорі, — пояснив Ніколя. — Шматок плитки засяяв, зате вона стерла собі лапки.
— Не переймайся тим, — заспокоював мишку Колен. — Вони самі колись знову заблищать.
— А я не певен, — засумнівався Ніколя. — Коїться щось дивне. Плитки немов задихаються.
— Все владнається, — запевнив Колен. — Принаймні як на мене… А раніше такого ніколи не траплялося?
— Ніколи.
Колен став перед вікном і замислився.
— Це, мабуть, нормальне зуживання, — виснував він. — Можна було б замінити їх…
— Це страшенно дорого коштуватиме, — обізвався Ніколя.
— Авжеж, — погодився Колен. — Краще зачекаймо.
— А чого ти хотів? — запитав Ніколя.
— Не готуй нічого, намасти лише бутерброди, ми зразу ж і поїдемо.
— Гаразд, я вже зодягаюся, — відповів Ніколя.
Він поставив мишку на підлогу і вона подибала до дверей, хитаючись між миличками, обабіч яких звисали її вуса.
30
Поки Колен та Хлоя їздили на Південь, вулиця геть змінилася. Листя на деревах сповна розвинулось, а будинки позбулися блідості, прибравши лагідного зеленого кольору, що згодом мав обернутись на ніжні бежеві барви літа. Бруківка стала м’яка і пружна, а в повітрі пахло малиною.
Було ще зимно, але за блакитнявими шибками вже вгадувалась погідність. Уздовж хідників росли зелені та сині квіти й живні соки зміїлися навколо їхніх маленьких стебел із легеньким цмоканням, схожим на поцілунки слимака.
Попереду йшов Ніколя. Він убрався в теплий вовняний спортивний костюм гірчичного кольору, а зверху натяг светра з закоченим коміром; на светрі жакардова машина зобразила лосося по-шамборському — такого, яким він постає на шістсот сьомій сторінці куховарської книжки Гуффе. Його жовті шкіряні черевики з каучуковими підошвами рослин майже не притолочували, бо Ніколя намагався ступати у колії, зоставлені для проїзду автомобілів.
Позаду Ніколя йшли Хлоя і Колен, Хлоя трималася за Коленову руку і глибоко вдихала духмяне повітря. Хлоя одягла вузьку білу вовняну сукню і оброблену бензолом накидку з леопардового хутра; її плями, приглушені хімікатом, поширшали, навколо них з’явилися немов німби, що прецікаво інтерферували між собою. Буйні Хлоїні коси, погойдуючись, пливли у повітрі, розливаючи ніжний ароматичний дух жасмину та гвоздики.
Колен, напівзаплющивши очі, ловив той дух, і його губи ледь помітно здригалися при кожному вдихові. Будинкові фасади дали собі трохи попуску, позбувшися суворої прямолінійності, вулиця стала невпізнанна, іноді збиваючи Ніколя з пантелику, і він мусив зупинятись, читаючи емалеві таблички.
— Що в нас там на першому плані? — запитав Колен.
— Похід до крамниць, — відповіла Хлоя. — В мене вже жодної сукні нема.
— Ти не хочеш, як звичайно, піти до сестер Каллот? — знову спитав Колен.
— Ні, я хочу до крамниць, аби купити готові сукні та всілякі дрібнички.