У грі Джонні Ходжеса було щось ефірне, незбагненне й напрочуд чуттєве. Чуттєвість була чиста, зовсім безтілесна.
Під впливом музики кутки кімнати змінились і заокруглились. Колен і Хлоя лежали тепер у центрі сфери.
— Що це було? — спитала Хлоя.
— Це «The Mood to be Wooed».
— Саме оце я й відчуваю, — призналася Хлоя. — Як лікар зайде до нашої кімнати, якщо вона стала кругла?
34
Ніколя відчинив двері. На порозі стояв лікар.
— Я лікар, — представився він.
— Добре, — сказав Ніколя. — Зробіть таку ласку й ідіть за мною, — і повів лікаря на кухню.
— Ось, — сказав Ніколя, коли вони дісталися на кухню. — Покуштуйте і скажіть, що ви про це думаєте.
У кремнієво-натрієво-кальцієвій посудині стояла рідина своєрідного кольору — почасти пурпурова, як імператорська мантія, почасти зеленкувата, мов риб’ячий міхур, з хромовосиніми переливами.
— Що це? — запитав лікар.
— Лікувальна мікстура, — пояснив Ніколя.
— Знаю, — завагався лікар, — але яке її призначення?
— Це покріплювальний засіб.
Лікар підніс склянку до носа, понюхав, заохотився, взяв до рота, покуштував, потім випив і схопився обіруч за живіт, випустивши валізку з інструментами.
— Ну що? Діє? — допитувався Ніколя.
— Ух! Ще й як, — майже проквилив лікар. — Так і здохнути можна… Ви ветеринар?
— Ні, — відповів Ніколя. — Але головне, що засіб таки діє.
— І то непогано, — похвалив нарешті й лікар. — Я от одразу збадьорився.
— Ходімо ж до хворої, — запросив Ніколя, — ви тепер знезаражені.
Лікар пішов, але у зворотний бік. Здавалося, він дуже кепсько володає власними рухами.
— Ого! — мовив Ніколя. — Чи ти ба! Ви хоч спроможні оглянути хвору?
— Ще б пак, — белькотів лікар, — проте я волів би почути думку ще й свого колеги і тому запросив Рукав’їжа.
— Добре, тоді, будь ласка, сюди, — сказав Ніколя, відчиняючи двері на задні сходи. — Спустіться на три поверхи вниз і поверніть праворуч. Заходьте, і ви вже на місці.
— Гаразд, — мовив лікар і почав спускатися сходами. Та раптом зупинився: — Скажіть, а де я?
— Там.
— А, гаразд! — заспокоївся лікар.
Ніколя замкнув двері. Прийшов Колен.
— Хто то був?
— Якийсь лікар. Він, здається, справжнісінький йолоп, тож я його й спровадив.
— Але ж нам треба лікаря, — мовив Колен.
— Звичайно. Зараз прийде Рукав’їж.
— Ну, це вже краще.
У квартиру хтось знову подзвонив.
— Не йди, — наказав Колен, — я сам відчиню.
У коридорі мишка збігла йому по нозі нагору і сіла на праве плече. Колен квапився відчинити професорові.
— Добридень! — привітався той. Костюм у нього був чорний, а сорочка — яскраво-жовта. — 3 погляду фізіології, — проголосив він, — чорне на жовтому тлі напрочуд контрастує. Додам, що це анітрохи не втомлює ока і на вулиці зменшує шанси потрапити під колеса.
— Певне, — погодився Колен.
Професорові Рукав’їжі було десь років сорок. Статуру він мав саме таку, щоб витримувати їхній тягар. Але жодного року поверх них він уже б не підняв. Його поголене обличчя загострювалось клинцюватою борідкою, очі були прикриті невиразними окулярами.
— Чи пан буде такий ласкавий пройти за мною? — запропонував Колен.
— Не знаю, — відповів професор, — я вагаюсь.
Та все ж наважився:
— Хто хворий?
— Хлоя.
— Ох! — зойкнув професор. — Це мені нагадує одну мелодію…
— Так, саме цю.
— Що ж, — підсумував Рукав’їж, — ходімо. Слід було сказати про це раніше. Що з нею?
— Не знаю.
— Я тим паче, — признався професор, — і кажу це вам з цілковитою певністю.
— Але ви хоч дізнаєтесь? — стривожився Колен.
— Хтозна, — з сумнівом проказав професор Рукав’їж. — Усе-таки її годилося б оглянути…
— Таж ходімо.
— Так-так, — закивав професор.
Колен провів його аж до дверей кімнати і раптом спохопився:
— Як зайдете, будьте уважні, — застеріг Колен, — вона кругла.
— Так, я вже звик до цього. Значить, вагітна!
— Та ні, — заперечив Колен, — ви йолоп. Кімната кругла.
— Зовсім кругла? — запитав професор. — Ви, отже, слухали музику Еллінгтона?
— Авжеж.
— Удома я теж її слухаю, — сказав Хапав’їж. — Ви знаєте «Slap Happy»?
— Мені більше подо… — почав Колен, і, згадавши про Хлою, що чекає, запхав професора до кімнати.
— Добридень, — сказав професор і ступив на східці.
— Добридень, — відповіла Хлоя. — Як ся маєте?
— Боже мій, мені іноді дуже дошкуляє печінка. Ви хоч знаєте, що це?