— Ні.
— Атож, — зітхнув професор, — у вас, певне, здорова печінка. — Підійшов до Хлої і взяв її за руку. — Гаряча?
— Не відчуваю.
— Що ж, — сказав професор, — це вже гірше. — І сів на ліжко. — Зараз я вас послухаю, якщо ця процедура не буде для вас прикрою.
— Прошу.
Професор витяг із валізки стетоскоп із підсилювачем і приклав апарат до Хлоїної спини.
— Рахуйте, — звелів він.
Хлоя рахувала.
— Неправильно, — озвався лікар, — після двадцяти шести йде двадцять сім.
— Так, — потвердила Хлоя, — перепрошую.
— А зрештою досить, — сказав лікар. — Кашель є?
— Є, — відповіла Хлоя й закашлялася.
— Докторе, що в неї? — запитав Колен. — Щось серйозне?
— Е, — завагався професор, — у неї щось у правій легені. Але я не знаю, що то.
— Що ж робити? — розгубився Колен.
— Треба, щоб вона прийшла до мене для ретельного огляду.
— Лікарю, я б не хотів, аби вона вставала, — сказав Колен. — Раптом їй знову стане погано, як сьогодні вдень?
— Ні, тут нема нічого серйозного. Я випишу вам рецепт, тільки його треба неухильно дотримуватись.
— Добре, лікарю, — відповіла Хлоя. Піднесла руку до рота і знову закашлялась.
— Не кашляйте, — звелів Рукав’їж.
— Люба, не кашляй, — заблагав Колен.
— Я не можу стриматись, — уривчастим голосом відповіла Хлоя.
— У її легені вчувається якась дивна музика, — зауважив професор. На його обличчі проступила досада.
— Докторе, це нормально? — запитав Колен.
— Певною мірою, — відповів професор. Він потяг себе за борідку і вона, сухо ляснувши, повернулась на місце.
— Лікарю, коли нам до вас прийти? — запитав Колен.
— Через три дні. Мені треба підготувати апарати.
— А хіба ви не завжди користуєтесь ними? — і собі запитала Хлоя.
— Ні. Мені набагато більше подобається конструювати зменшені моделі літаків, але мене весь час відволікають, тож я вже цілий рік працюю над однією моделлю і не можу знайти часу, щоб її закінчити. Зрештою впадаю в розпач!
— Безперечно, — погодився Колен.
— То справжні акули, — мовив професор. — Я втішаюсь тим, що порівнюю себе з бідолашною жертвою кораблетрощі, ненажерливі чудовиська тільки й чекають, поки вона засне, щоб перекинути її благенький човник.
— Чудовий образ, — сказала Хлоя і засміялась, але тихо, щоб знову не закашляти.
— Стривай, голубонько, — мовив професор, — кладучи їй руку на плече. — Цей образ цілком безглуздий з огляду на те, що згідно з «Генієм обивателя» за п’ятнадцяте жовтня тисяча дев’ятсот сорок четвертого року і цілком усупереч розповсюдженій думці лише три чи чотири з тридцяти п’яти видів акул відомі як людожери! До того ж, якщо їх не чіпати, то й вони не нападуть…
— Ви так гарно розповідаєте, — захоплено проказала Хлоя. Лікар їй дуже сподобався.
— Це не я, — відмахнувся лікар, — а «Геній обивателя». На цьому я вас і покину.
Професор із виляском поцілував Хлою в праву щоку, поплескав її по плечі і спустився східцями. Правою ногою він зачепився за ліву, а лівою ногою — за останню сходинку і впав.
— Ваші меблі надто вже дивні, — зауважив він Коленові, — енергійно розтираючи собі спину.
— Перепрошую, — знітився Колен.
— До того ж, — додав професор, — така сферична кімната дуже пригнічує. Спробуйте поставити «Slap Happy», і це, може, поверне їй первісну форму, — або ж удайтеся до рубанка.
— Авжеж, — визнав Колен. — Може, вип’єте аперитиву?
— Ходімо, — погодився професор. — До побачення, голубонько, — крикнув він Хлої, виходячи з кімнати.
Хлоя й далі сміялася. Знизу було видно, як вона сидить на широкому похиленому ліжку, мов на пишній естраді, збоку її освітлювала електрична лампочка. Світло сіялось крізь її волосся — здавалося, сонце виграє у свіжих травах, а сяйво, відбите від її шкіри, золотило всі навколишні речі.
— У вас гарна дружина, — сказав професор Коленові в передпокої.
— Так, — відповів Колен і раптом заплакав, бо знав, що Хлої недобре.
— Годі, — збентежився професор, — ви мене ставите в прикре становище… Тепер мені треба втішати вас… Стривайте.
Професор попорпався у внутрішній кишені піджака й витяг звідти невеличкий блокнот у червоній шкіряній палітурці.
— Подивіться, це моя.
— Ваша що? — вразився Колен, що тим часом намагався заспокоїтись.
— Моя дружина, — пояснив професор.
Колен машинально розкрив блокнот і щиро розсміявся.
— Отож, — мовив професор, — і так завжди. Всі ви тішитесь. Зрештою… що в ній такого кумедного?