— Не… не знаю, — пробелькотів Колен і покотився з реготу аж на підлогу.
Професор забрав назад свій блокнот.
— Усі ви однакові, — вирік він. — Гадаєте, ніби жінки мають бути гарними… Ну, де той аперитив?
35
Колен, а за ним і Шик пхнули двері аптеки. Почулося «Дзеньк!» і дверне скло посипалось на складну систему колб та лабораторного начиння.
Стривожений шумом, вибіг аптекар. То був старий, худий і високий дід, голову йому прикрашала буйна грива сивого волосся. Він одразу побіг до прилавка, схопив телефон і набрав номер із швидкістю, яка свідчила про задавнену звичку.
— Алло! — гукнув він. Його голос лунав, наче ріжок у тумані, підлога під довжелезними чорними плоскостопими ногами захиталась, а на прилавок упали снопи бризок слини.
— Алло! Це майстерня Гершвінів? Я прошу вставити мені скло у вхідних дверях. За чверть години?.. Швидше, бо може нагодитись іще один клієнт… Добре. — І поклав трубку, що ніяк не хотіла лягати на звичне місце. — Панове, чим можу прислужитися?
— Приготуйте мені ліки за цим приписом, — звелів Колен, виймаючи рецепт.
— Це не припис, а присуд, — мовив аптекар, ледь поглянувши на рецепт, і вихопив його з Коленових рук, склав удвоє, зробив з нього довгу смужку і вставив у настільну гільйотину.
— А виконують його ось так, — сказав аптекар, натиснувши червоного гудзика.
Ніж опустився, рецепт зів’яв і осів.
— Приходьте сьогодні ввечері о шостій годині, ваші ліки будуть готові.
— Але ми дуже поспішаємо, — заговорив Колен.
— Ми, — докинув Шик, — хотіли б узяти їх негайно.
— У такому разі трохи зачекайте і я одразу приготую все, що треба.
Колен і Шик сіли на лаву, оббиту червоним оксамитом. Почали чекати перед самісіньким прилавком. Аптекар заліз під прилавок і майже нечутно прокрався до потаємного ходу в лабораторію. Човгання його худих довгих ніг по паркету спершу згасало, а потім розчинилось у повітрі.
Колен і Шик оглядали стіни. На довгих, покритих патиною мідних поличках рядочками стояли слоїки з простими речовинами і препаратами місцевої, проте дивовижної дії. Останній слоїк у кожному ряду випромінював Інтенсивне флуоресцентне сяєво. В конічній посудині з грубого поточеного скла штопором опускалися вниз пуголовки, а досягти дна, стрілою вилітали на поверхню і знов починали своє химерне обертання, лишаючи позаду білі борозенки збуруненої води. Поряд на дні акваріума в кілька метрів завдовжки аптекар установив випробувальний стенд для реактивних жаб, то тут, то там лежали непридатні жаби і всі їхні чотири серця ще потихеньку билися. На стіні позаду Шика й Колена була велика фреска, на якій у костюмі Цезаря Борджа на перегонах зображено аптекаря під час блуду з власною матір’ю. На столах у кімнаті стояло чимало апаратів для виготовлення пігулок і деякі з них навіть працювали, дарма що уповільнено.
Пігулки, вискакуючи зі скляних синіх патрубків, потрапляли у вощані руки, що розкладали їх у паперові гофровані торбиночки.
Колен підвівся, аби зблизька приглянутись до першої машини, і підняв заіржавлений кожух, що захищав її. Всередині композитна тварина — наполовину з металу, наполовину з плоті, — тяжко гаруючи, ковтала пігулкову масу й виділяла її у формі правильних кульок.
— Шику, іди подивися, — запросив Колен.
— На що?
— Прецікава річ!
Шик подивився. Тварина мала видовжені щелепи, що швидко совались, перетираючи поживу. Під прозорою шкірою видніли її ребра з тонких сталевих трубок і травний тракт, що лінькувато ворушився.
— То модифікований кролик, — сказав Шик.
— Невже?
— Це робиться дуже просто. Зберігають ту функцію, яка потрібна. Тут зберегли рухи травного тракту, усунувши хімічну складову травлення. Це набагато простіший засіб, аніж пігулки виготовляв би звичайний формувальник.
— А що це він їсть? — запитав Колен.
— Хромовану моркву. Її роблять на заводі, де я працював, коли покинув контору. Окрім того, йому дають складові елементи пігулок.
— Чудовий винахід, — захоплювався Колен, — і які гарні пігулки.
— Атож, досить круглі.
— Скажи мені… — почав було Колен, знову сідаючи.
— Що?
— Скільки в тебе лишилося з тих двадцяти п’яти тисяч фальшонів, що я дав тобі, коли вирушав у подорож?
— Ет! — скривився Шик.
— Ти вже мав би нарешті зважитись та й побратися з нею. Адже їй страшенно прикро, що ти так поводишся.
— Певне ж…
— Зрештою в тебе ж, мабуть, лишилося тисяч двадцять? Усе-таки… цього досить, аби одружитися.
— Бачиш, — почав Шик і затнувся, бо казати далі було важко.