Колен читав Хлої роман. У ньому йшлося про кохання і все закінчувалося добре. Саме на цю пору герой і героїня писали одне одному листи.
— Чому так довго? — запитала Хлоя. — Звичайно все відбувається набагато швидше.
— А що, в тебе така звичка вже є?
Колен щосили вщипнув край променя, що цілив у Хлоїне око. Промінь м’яко подавсь назад і перебрався на меблі.
Хлоя почервоніла.
— Ні, я не маю такої звички, — несміливо проказала вона, — але мені здається…
Колен згорнув книжку.
— Люба Хлоє, ти маєш рацію.
Підвівся й підійшов до ліжка.
— Тобі треба випити пігулку.
Хлоя здригнулася.
— Вони страшенно гидкі. Невже це конче треба?
— Гадаю, що так. Сьогодні ввечері ти підеш до лікаря і ми нарешті дізнаємося, що в тебе. А доти маєш пити пігулки. Потім він, може, призначить тобі щось інше.
— Це жахливо, — мовила Хлоя.
— Треба бути розумною.
— Коли я випиваю пігулку, в моїх грудях немов б’ються два звірі. Окрім того, це неправда. Не треба бути розумною.
— Звичайно, краще не треба, але іноді слід, — напучував Колен, відкривши коробочку.
— Вони наче викачані в болоті, а на додачу ще й смердять.
— Вони й справді дивні, — признався Колен, — але пити їх треба.
— Подивися, — сказала Хлоя. — Пігулки рухаються самі собою, до того ж вони напівпрозорі і, напевне, коли випити їх, і далі живуть у людському тілі.
— Але у воді, якою ти їх запиваєш, вони, безперечно, гинуть.
— Ти кажеш дурниці… А може, це рибки?
Колен зареготав:
— Тоді заодно й пообідаєш! — Нахилився й поцілував її. — Люба Хлоє, не будь така вперта, випий!
— Я вип’ю, а ти мене за це поцілуєш!
— Звичайно, — мовив Колен. — Якщо тобі не обридло цілуватися з такою марою, як я.
— А ти й справді погидшав, — подражнила Хлоя.
— Я тут не винен. — Колен похилив голову. — Я тепер мало сплю.
— Любий Колене, поцілуй мене, я страшенно лиха. Дай мені дві пігулки.
— Ти збожеволіла, — мовив Колен, — можна тільки одну. Ну, ковтай.
Хлоя заплющила очі, зблідла і схопилася руками за груди.
— Уже, — сказала вона через силу, — починається.
Біля лискучих Хлоїних кіс на лобі і на скронях проступили крапельки поту.
Колен сів поряд з Хлоєю і обняв її рукою за шию. Хлоя обіруч притулила ту руку до грудей і заскімлила.
— Хлоє, вгамуйся, не треба.
— Мені дуже погано, — скаржилась Хлоя.
Великі, мов очі, сльозинки з’явились у куточках повік і холодними борознами стекли по ніжних заокруглених щоках.
37
— Я вже не можу стояти, — квилила Хлоя. — Вона поставила ноги на підлогу й намагалася встати. — Нічого не виходить… Я геть знесиліла.
Колен підійшов і підвів її. Хлоя вчепилася йому за плечі.
— Тримай мене, Колене! Я зараз упаду!
— Це ліжко тебе втомило.
— Не воно, а пігулки твого старого аптекаря.
Хлоя спробувала стояти сама й заточилась. Колен зловив її, але, падаючи, вона і його потягла на ліжко.
— Гарна ж я отака, — мовила Хлоя. — Побудь біля мене. Ми так давно вже не спали вдвох!
— Бо не можна.
— Ні, можна. Поцілуй мене. Хіба я не твоя дружина?
— Моя, але ж ти нездорова.
— Я не винна, — і куточки Хлоїних вуст здригнулися, ніби вона от-от заплаче.
Колен нахилився до неї і став обережно цілувати її, наче тендітну квітку.
— Ще, — просила Хлоя. — І не тільки в обличчя. Ти вже не кохаєш мене? Ти вже не хочеш своєї жіночки?
Колен міцніше стис її в обіймах. Хлоя була духмяна і тепла, мов пляшечка парфумів, що визирає з коробки, вистеленої всередині білою тканиною.
— Так, — шепотіла Хлоя, випростуючись, — іще…
38
— Ми вже запізнюємось, — підганяв Колен.
— Дарма, — відповіла Хлоя, — підкрути свій годинник.
— Ти справді не хочеш, щоб ми туди їхали машиною?
— Так. Я хочу пройтися з тобою по вулиці.
— Але ж нам далеченько йти!
— Пусте, — запевнила Хлоя. — Коли ти мене щойно… цілував, я набралася сили. І тепер мені хочеться пройтися.
— Тоді я скажу Ніколя, щоб він приїхав по нас на машині, — запропонував Колен.
— Як хочеш.
Збираючись до лікаря, Хлоя одягла коротеньку блакитну сукню з глибоким трикутним декольте, накидку з рисячого хутра і таку ж шапочку. Туфлі з фарбованої зміїної шкіри завершували ансамбль.
— Ходімо, котику, — промовив Колен.
— Це не з кота, а з рисі.