— Навіть не згадуй мені про нього, — відповів Шик. — Я рибалив у своєму крані цілісіньку ніч, хотів подивитись, може, й там є вугор. Але в мене траплялися самі струги.
— Ніколя і з них би зготував чудову страву! — запевнив Колен. — У вас, — додав він, звертаючись уже до Аліси, — навдивовижу обдарований дядько.
— Ним пишається вся наша родина, — мовила Аліса. — Моя мати досі побивається, що побралася з якимсь викладачем математики, тоді як її брат досяг у житті такого блискучого успіху.
— Ваш батько викладає математику?
— Так, він професор Колеж де Франс і член, здається, Академії або чогось такого, — казала далі Аліса. — У тридцять вісім років то така мізерія… Йому годилося б докласти більших зусиль. На щастя, є ще дядько Ніколя.
— А хіба він не мав прийти сюди сьогодні? — спитав Шик.
Від ясних Алісиних кіс розливалися ніжні пахощі і Колен трохи відступив.
— Гадаю, він трішки спізниться. Вранці в нього з’явилась нова ідея… От якби ви вдвох прийшли до мене обідати?.. Тоді б ми й побачили, що то.
— Чудово, — мовив Шик. — Але якщо ти гадаєш, ніби я прийму таку пропозицію, то в тебе дуже викривлені уявлення про світ. Тобі слід запросити когось четвертого, ще одну дівчину. Я не хочу, щоб Аліса йшла до тебе, ти її спокусиш гармоніями свого піаноктейля, а мені це не вподоби.
— Ого! — запротестував Колен. — Послухайте, що він верзе!
Відповіді Колен не почув, бо довготелесий чолов’яга, що вже хвилин п’ять провадив демонстрацію швидкості, саме проскочив у нього між ногами, зігнувшись так, що носом мало не скородив кригу, і створений чолов’ягою повітряний вихор підняв Колена на кілька метрів. Колен ухопився за край галереї другого поверху, підтягнувся і зразу ж упав біля Шика й Аліси, незграбно навалившись на неї.
— Слід заборонити кататися так швидко, — промовив Колен і враз перехрестився, бо ковзаняр, уже на протилежному краї доріжки, наскочив на ресторанову стіну й прилип до неї: немов медуза з пап’є-маше, розчавлена жорстокою дитиною.
Прибиральники знов узялися до роботи, а один з них поставив на місці нещасного випадку крижаного хреста. Поки хрест танув, служник прокручував платівки лише з духовною музикою.
Потім усе повернулося в узвичаєні рямці. Шик, Аліса й Колен і далі кружляли по майданчику.
4
— А ось і Ніколя! — вигукнула Аліса.
— А онде Ізіда! — докинув Шик.
Ніколя показався біля контролера, а Ізіда була вже на доріжці. Ніколя пішов нагору, а дівчина ковзнула до Шика, Колена та Аліси.
— Добридень, Ізідо, — привітався Колен. — Познайомтеся, це Аліса. Алісо, це Ізіда. Ну а Шика ви знаєте.
Застискалися руки і Шик, тим скориставшись, повів Алісу вперед; Ізіда й Колен, не розчепивши рук, рушили слідом.
— Рада вас бачити, — проказала Ізіда.
Колен теж був радий її бачити. Вісімнадцятирічна Ізіда спромоглася завести собі каштанові коси, надягти білий джемпер і жовту спідницю, пов’язати на шию ядучу зелену косинку, взути білі черевички й начепити темні окуляри. Вона була гарненька. Але Колен надто добре знав її батьків.
— Наступного тижня в нас буде бенкет, — сказала Ізіда. — Адже в Дюпона день народження.
— Якого ще Дюпона?
— Мого пуделя. Отже, я запросила всіх своїх друзів. Ви прийдете? На четверту годину?
— Так, — відповів Колен. — Із великою радістю.
— Ваші друзі нехай теж приходять, — додала Ізіда.
— Шик та Аліса?
— Авжеж, вони дуже милі… Тож до наступної неділі!
— Хіба ви вже йдете? — здивувався Колен.
— Так, довго я ніколи не лишаюсь. До того ж, щоб ви знали, я тут з десятої години…
— Таж зараз лише одинадцята! — скрикнув Колен.
— Я була в барі! До побачення!
5
Колен квапливо йшов яскраво освітленими вулицями. Дув пекучий сухий вітерець, під ногами хрустіли й ламались тонкі тендітні крижинки.
Люди, хто як міг, ховали свої обличчя, піднімали коміри, кутались у нашийну хустку, затуляли носа муфтою, а один чоловік ужив для цієї мети навіть пташину клітку, пружинні дверцята якої вперлись йому в чоло.
«Завтра я піду до Знавкоженів», — думав Колен.
То були Ізідині батьки.
«Увечері я обідаю з Шиком…
Піду зараз додому, щоб приготуватися на завтра…»
Колен ступив широкий крок, щоб не стати на ската скраю тротуару, що видався йому небезпечним.
«Якщо я пройду двадцять кроків, ні на що не наступивши, — подумки мовив Колен, — то завтра в мене не вискочить прищ на носі…
Це пусте, — провадив він далі, — всією вагою наступивши на дев’ятого ската, — всі ті вигадки — чистісінька дурниця. Прища в мене й так не буде».