— Гаразд, пане, — відповів Ніколя, підносячи руку до кашкета, мов навмисне дратуючи цим Колена.
Ніколя відчинив хвіртку з навощеного дуба, несамохіть здригнувшись від доторку до обтягненої оксамитом ручки. Під ногами захрустіла жорства, в кінці треба було піднятись на дві сходинки. Скляні двері подалися під рукою і Ніколя зник у будинку.
Жалюзі були спущені і з будинку не долинало жодного звуку. Сонце лагідно пригрівало падалишні яблука і вони від того розвивались у невеличкі свіжі й зелені яблуні, що миттю покривалися цвітом і родили ще менші яблучка. В третьому поколінні можна було побачити тільки якусь подобу зелено-червоного моху, з якого, мов ягідки, сипались дрібнесенькі яблучка.
На осонні дзижчало кілька кузьок, обернувшись на якісь невиразні цятки; деякі з них складалися з чистого обертання. На вітряному боці дороги погойдувалися пшениці, з нечутним шелестом розліталося листя. Кілька комах, озброївшись надкрилами, намагалися летіти проти вітру, витворюючи звуки, подібні до плюскоту коліс пароплава, що пливе до Великих озер.
Колен і Хлоя, пригорнувшись одне до одного, мовчали і грілися на сонечку, а їхні серця бились у ритмі буги.
Рипнули скляні двері, знову показався Ніколя. Кашкет його зсунувся набік, одяг розшарпався.
— Тебе вигнали? — запитав Колен.
— Ні, пане, — мовив Ніколя. — Господарі можуть прийняти пана й пані та доглянути автомобіль.
— Що з тобою сталося? — запитала Хлоя.
— Ет! — скривився Ніколя. — Самого господаря нема. Тож довелося порозмовляти з його донькою.
— Заправся, — сказав Колен. — У тебе непристойний вигляд.
— Благаю пана пробачити мене, — виправдувався Ніколя, але я гадав, що дві кімнати варті такої жертви…
— Іди переберись у цивільне, — повелів Колен, — і розмовляй, нарешті, по-людськи. Ти мені всі нерви вимотуєш!
Хлоя зупинилась і стала гратися з невеликою купкою снігу. Сніжинки, м’які й холодні, іскрилися всіма відтінками білого кольору й не танули.
— Подивись, як гарно, — сказала Хлоя Коленові. Під снігом росли примули, мак і волошки.
— Так, але тобі не треба їх чіпати. Ти застудишся.
— Таж ні! — заперечила Хлоя й закашлялася, немов у її грудях рвалася шовкова тканина.
— Хлоє, — обіруч обняв дружину Колен, — не кашляй так, у мене серце болить.
Хлоя впустила сніг, що повільно, мов пух, упав і заблищав на сонці.
— Не люблю я цього снігу, — буркнув Ніколя й відразу схаменувся: — Прошу пана пробачити мені, що я виявив аж таке зухвальство і бовкнув зайве.
Колен скинув черевика й пожбурив його в Ніколя, але той саме тієї миті нахилився, аби зішкребти засохле болото з холоші штанів, і підвівся на дзенькіт розбитого скла.
— Ох, пане, — докірливо мовив Ніколя, — це ж вікно вашої кімнати!
— А нехай йому грець! — лайнувся Колен. — Принаймні повітря заходитиме. Окрім того, це, може, навчить тебе по-людськи розмовляти!
Спираючись на Хлою, Колен застрибав на одній нозі до дверей готелю. Розбита шибка почала відростати, на її краях з’явилася тонесенька плівка, що непевно вигравала й мінилася різними барвами.
27
— Як ти спав? — запитала Хлоя.
— Непогано, а ти? — відповів Ніколя, бувши цього разу в звичайному вбранні.
Хлоя позіхнула і взяла дзбан із каперсовим сиропом.
— Та шибка не давала мені спати, — протягла Хлоя.
— Вона що, не заросла? — запитав Ніколя.
— Не зовсім. Залишився досить великий живчик, а відтак з’явився сильний протяг. Уранці мої груди геть забило снігом.
— Неподобство! — обурився Ніколя. — Зараз я їх як слід вилаю. Ми, власне, коли від’їжджаємо?
— Пополудні, — відповів Колен.
— То я вдягнуся у своє, шоферське, — мовив Ніколя.
— Ох, Ніколя! — вигукнув Колен. — Якщо ти й далі… я…
— Гаразд, — кивнув Ніколя, — тільки не тепер. — Ніколя перехилив свою чашку каперсового сиропу й дожував грінки. — Піду навідаюсь на кухню, — оголосив він, підводячись і поправляючи кишеньковим дрилем вузол краватки.
Ніколя вийшов з кімнати, його кроки долинали все глухіше, віддаляючись, певне, в бік кухні.
— Хлоє, що нам робити? — запитав Колен.
— Поцілуймося, — відповіла Хлоя.
— Авжеж, — погодився той. — А потім?
— Про те, що потім, я не можу сказати вголос.
— Гаразд, — схвалив Колен, — а потім?
— А потім, — усміхнулася Хлоя, — буде сніданок. Пригорни мене, мені холодно. Той сніг…
Сонце золотими хвилями заливало кімнату.