— Але називати тебе так я не можу.
Молодята вийшли з кімнати і ступили в передпокій. Біля вікна Хлоя зупинилася.
— Що тут сталося? Адже світла тепер менше, ніж звичайно.
— Та ні, — заперечив Колен. — Тут і зараз багато сонця.
— Так, але я добре пам’ятаю, що сонце сягало аж до цього малюнку на килимі, а тепер воно доходить тільки сюди…
— Це залежить від пори дня, — сказав Колен.
— Ні, не залежить, бо то було о цій самій порі!
— Що ж, подивимось завтра такої самої пори.
— Бачиш, воно доходило аж до сьомої риски, а тепер тільки до п’ятої.
— Ходімо, — поквапив Колен, — ми спізнюємось.
Проходячи біля великого дзеркала у вимощеному кахлями коридорі, Хлоя всміхнулась: ні, її хвороба не може бути серйозною, відтепер вони часто гулятимуть удвох. Колен буде ощадити, в нього ще досить фальшонів, щоб їм жилося без клопоту. Може, він іще й працюватиме…
Замок клацнув і двері замкнулися. Хлоя взяла Колена під руку. Вона йшла дрібною легенькою ходою, і якщо Колен ступав раз, вона двічі.
— Я така щаслива, — мовила Хлоя. — Всюди сонечко і дерева так гарно пахнуть!
— Авжеж, адже надворі весна!
— Невже? — запитала Хлоя, лукаво позираючи на Колена.
Молодята повернули праворуч. Проминули ще дві будівлі і ввійшли до медичного кварталу. Вже за сотню метрів від нього тхнуло анестезійними препаратами, хоч у вітряні дні запах долинав значно далі. Змінився і хідник. Тепер це був широкий рівний канал, перекритий бетоновими плитами з вузькими і частими прорізами. Внизу збігав спирт упереміш з ефіром, несучи ватні тампони, просякнуті гноєм, сукровицею, а іноді й кров’ю. Там і сям у леткому струмочку вирізнялися довгі цівки напівзагуслої крові, повільно пропливали напівзогнилі клапті людського тіла, часом перевертаючись, мов підтоплені айсберги. Все забивав дух ефіру. Потоком пливли також шматки марлі й бинти, розмотуючи свої зміїні кільця. Проти кожного будинку в канал уливалася стічна труба, і кілька секунд подивившись на отвір тієї труби, можна було визначити спеціалізацію лікаря. Само собою крутилось око, з хвилину подивилось на них і зникло під великим шматком розмоклої зачервоненої вати, що скидалася на бридку медузу.
— Не люблю я цього, — проказала Хлоя. — Повітря тут, звісно, здорове, але дивитися на це гидко.
— Анітрохи, — сказав їй на те Колен.
— Ходімо серединою вулиці.
— Добре. Але там нас зіб’є машина.
— Даремно я відмовилась від авто, — пошкодувала Хлоя. — Я вже ніг не чую з утоми.
— Тобі пощастило, що він живе досить далеко від кварталу загальної хірургії.
— Замовкни! — обурилась Хлоя. — Нам ще довго йти?
Хлоя раптом закашлялась і Колен зблід як мрець.
— Хлоє, не кашляй! — благав він.
— Добре, Колене! — проказала вона, ледве стримуючись.
— Не кашляй… Ми вже прийшли… Ось тут.
Вивіска професора Рукав’їжа зображувала велетенські шелепи, що ковтали лопату — стирчало тільки металеве лезо. Хлоя, глянувши, засміялася — дуже тихо, бо боялася знову закашляти. Вздовж стін висіли кольорові фотографії дивовижних лікувальних методів професора, освітлені ліхтариками, які саме цієї миті не горіли.
— Бачиш, — переконував Колен, — він видатний фахівець. Адже решта будинків не мають такого пишного декорування.
— Це тільки показує, що в нього багато грошей, — відказала Хлоя.
— Або що в нього є смак, — докинув Колен. — Це ж високе мистецтво.
— Так, — погодилась Хлоя, — скидається на взірцеву різницю.
Увійшовши, вони опинились у великому круглому передпокої, пофарбованому білою емаллю. До них підійшла медсестра.
— Ви домовились про прийом? — запитала вона.
— Так. Щоправда, ми, здається, трохи спізнилися.
— Дарма, — запевнила медсестра. — Професор сьогодні вже не оперує. Пройдіть, будь ласка, за мною.
Вони послухались, тупіт ніг пронизливо відлунював від емалевої підлоги. В передпокій виходило кілька дверей, і медсестра підвела їх до тих, де висіла вибита на золотій платівці зменшена репродукція величезної вивіски, що стояла надворі. Медсестра відчинила двері й відступила вбік, даючи їм дорогу. Молодята штовхнули другі прозорі масивні двері й зайшли до професорового кабінету. Професор, ставши біля вікна, напахчував борідку зубною щіткою, змоченою екстрактом опопанакса.
На шум професор обернувся і, простягши руку, пішов до Хлої.
— Ну, як ви почуваєтесь сьогодні?
— Ті пігулки просто жахливі, — сказала Хлоя.
Професор спохмурнів, на його темнім обличчі немов проступили риси далекого негритянського пращура.