— У неї біле латаття, — пояснив Колен. — І де ти його підхопила?
— У неї біле латаття? — не ймучи віри перепитав Ніколя.
— У правій легені. Професор спершу гадав, ніби там якась тваринка. А виявилось оце. Ми побачили його на екрані. Воно вже досить велике, але можна, зрештою, з ним упоратись.
— Авжеж, — кивнув Ніколя.
— Ви навіть уявити не можете, що це, — ридала Хлоя, — як мені боляче, коли воно ворушиться!
— Не плачте! — умовляв Ніколя. — Це нічого не дасть і ви тільки втомитесь.
Машина рушила, Ніколя повільно повів її крізь кам’яні хащі. За деревами помалу сідало сонце, холоднішав вітер.
— Лікар каже, що їй треба їхати в гори, — розказував Колен. — Він гадає, ніби холод уб’є ту гидоту.
— Вона підхопила його десь по дорозі, — міркував Ніколя. — На тій дорозі завжди повно всілякого паскудства.
— Сказав іще, що навколо неї весь час треба ставити квіти, — додав Колен, — щоб латаття злякалось.
— Навіщо? — запитав Ніколя.
— Бо якщо воно зацвіте, з нього виростуть інші. Але ми не дамо йому цвісти.
— І це все лікування? — дивувався Ніколя.
— Ні, — відповів Колен.
— А які інші способи?
Колен загаявся з відповіддю. Він чув, як збоку скімлила Хлоя, і ненавидів себе за тортури, що мав їй завдати.
— Їй не слід також пити, — насилу видушив він.
— Як? Нічогісінько? — вразився Ніколя.
— Так.
— Уявіть лишень: ані крапельки!
— Хіба дві столові ложки за день, — пробурмотів Колен.
— Дві ложки! — вигукнув Ніколя. Замовк і став пильно дивитися на дорогу попереду.
41
Аліса двічі подзвонила і чекала. Вхідні двері видались їй вужчими, ніж завжди. Килим ніби вицвів і збігся. Двері відчинив Ніколя.
— Добридень! — привітався він. — Ти прийшла їх провідати?
— Так. Вони тут?
— Тут, — кивнув Ніколя. — Заходь. Хлоя вдома.
Ніколя зачинив двері, Аліса придивлялася до килима.
— Раніше килим був ніби яскравіший. Чого це він вицвів?
— Не знаю, — відповів Ніколя.
— Дивно, — буркнула Аліса. — А отут хіба не висіла картина?
— Не пригадую, — відповів Ніколя, невпевнено торкнувшись волосся на голові. — Таке враження, — врешті признався він, — що тут і справді щось змінилося.
— Таки правда, — підтвердила Аліса.
Аліса була вбрана в добре скроєний брунатний англійський костюм і мала в руці букет нарцисів.
— Бачу, — відзначив Ніколя, — що ти у формі. У вас усе гаразд?
— Так, усе гаразд. Шик подарував мені костюм — ось він на мені.
— Він тобі дуже личить, — похвалив Ніколя.
— Мені пощастило: герцогиня де Бувоар носить точнісінько такий розмір, як і я. Це проста випадковість: Шику був потрібен папірець, що лежав в одній з кишень, і через те він купив його. — Аліса подивилась на Ніколя й додала: — А ось у тебе кепський вигляд.
— Ет! — зітхнув Ніколя. — Не знаю, що й діється. В мене таке враження, ніби я постарішав.
— Покажи свого паспорта.
Ніколя поліз у задню кишеню.
— Ось, — подав він паспорт.
Аліса розгорнула документ і сполотніла.
— Скільки тобі років? — запитала вона майже пошепки.
— Двадцять дев’ять, — відповів Ніколя.
— Подивись…
Ніколя порахував. Виходило тридцять п’ять.
— Нічого не розумію, — розгубився він.
— Це, певне, якась помилка, — втішала його Аліса. — Адже тобі можна було дати не більше двадцяти дев’яти років.
— Мені всі давали двадцять один.
— Дарма, це якось уладнається
— Ох, які в тебе гарні коси, — сказав Ніколя. — Таж заходь до кімнати, побачиш Хлою.
— Що ж тут відбувається? — замислено казала Аліса.
— Ох, це через ту хворобу. Вона сплутала нам усе. Але тільки-но Хлоя одужає, я помолодшаю.
Хлоя лежала на ліжку, вдягнена в бузкову шовкову піжаму і в довгий помаранчево-бежевий простібаний сатиновий халат. Навколо неї стояло багато квітів, надто орхідей і троянд. Були також гортензії, гвоздики, камелії, квітучі гілочки персика й мигдаля, а ще оберемки жасмину. Хлоїні груди були розкриті і біля правої на бурштиновій шкірі яскраво вирізнявся широкий синій віночок. Її вилиці покривав рум’янець, очі блищали, дарма що були сухі, легке шовкове волосся наелектризувалося.
— Ти застудишся! — скрикнула Аліса. — Вкрийся!
— Ні, — відповіла Хлоя. — Так треба. Це таке лікування.
— Які прекрасні квіти! — зачудувалася Аліса. — Та Колен зруйнується через них, — весело додала вона, щоб Хлоя всміхнулася.
— Так, — кволо всміхнулася Хлоя. — Він шукає собі роботу. Саме тому його й нема, — сповістила вона дуже тихо.