— У мене таке враження, що вона міняється, — виснував він.
— Як? — байдуже спитав Колен.
— Звужується. І кімната теж.
— Як таке може статися? — знову спитав Колен. — Адже здоровий глузд…
Шик не відповідав. Він узяв блокнот та олівець і записав цифри.
— Ти вже знайшов роботу? — спитав він Колена.
— Ще ні. Мені треба зайти ще в дві контори: в одну сьогодні, а в другу завтра.
— А якої роботи ти шукаєш?
— Ху, байдуже якої, аби тільки гроші платили, — відповів Колен. — Квіти коштують дуже дорого.
— Авжеж.
— А як твоя робота? — запитав Колен.
— Я колись просив, щоб мене заступав один чолов’яга, бо в мене самого була купа всілякого клопоту.
— І начальство погодилось? — знову питав Колен.
— Так, без жодних заперечень, він ту роботу добре знав.
— А потім?
— Коли я хотів повернутися, — пояснював Шик, — мені сказали, що той чолов’яга дуже добре справляється з обов’язками, але якщо я згоден на іншу посаду, вони можуть мені її запропонувати. Щоправда, платять там менше.
— Твій дядько далі вже не може давати тобі гроші, — проказав Колен. Він навіть не запитував: цей факт видавався йому очевидним.
— Я вже не можу просити їх у нього, — потвердив Шик. — Дядько вмер.
— Цього ти мені навіть не казав.
— Бо ж у тому нічого цікавого, — буркнув Шик.
Знову прийшов Ніколя, несучи брудну, засмальцьовану сковороду, на якій звивалися три чорні сосиски.
— Їжте їх так, — сказав він. — Я не зміг посмажити їх як слід, бо вони неймовірно живучі. Я полив їх азотною кислотою, саме через це вони чорні, але й кислота не зарадила.
Колен спромігся проштрикнути виделкою одну з сосисок, що забилась в останніх корчах.
— Я вже одну зловив! Шику, тепер твоя черга!
— Спробую, але ж вона вислизає! Прокляття!
Шик заляпав олією ввесь стіл.
— Дарма, — заспокоїв його Ніколя, — для дерева це корисне.
Зрештою і Шик узяв собі страву, а третю сосиску Ніколя забрав.
— Не втямлю, що тут відбувається, — мовив Шик. — Хіба раніше тут теж таке коїлось?
— Ні, — признався Колен. — Усюди все міняється. Я нічого не можу вдіяти. Неначе якась проказа. І почалось, відколи в мене не стало фальшонів.
— У тебе що, взагалі нічого нема?
— Майже, — відповів Колен. — Я наперед заплатив за гірський санаторій і за квіти, бо мені не шкода нічого, аби тільки Хлоя одужала. Ну а тут речі псуються самі собою.
Шик тим часом доїв сосиску.
— Піди глянь на кухонний коридор! — запросив Колен.
— Іду.
Крізь скло з кожного боку видніло бліде, тьмяне сонце, всіяне великими чорними плямами і тільки трохи світліше в центрі. Кілька жалюгідних променевих пучків спромагалися потрапити в коридор, але, зіткнувшись із кахлями, колись такими блискучими, зріджувались і лишали довгі мокрі патьоки. Стіни відгонили духом підземелля. У кутку чорновуса мишка збудувала собі гніздо на палях. Вона вже не мала змоги, як давніше, гратися на підлозі з золотими променями. Вона закуталась у купу ганчірок і тремтіла, її довгі вуса злипалися від вологи. Певний час їй ще вдавалося натерти кахлі, щоб вони знову блищали, але робота була затяжка для її дрібних лапок і відтоді знесилена мишка, здригаючись усім тілом, лежала в кутку.
— А чому батареї не гріють? — запитав Шик, піднімаючи комір піджака.
— Та гріють, топлять цілісінький день, але нічого не можна вдіяти. Отут, у коридорі, все й починалося.
— Яка прикрість. Треба запросити архітектора.
— Він приходив, — сказав Колен. — І відтоді заслаб.
— Ох! — зойкнув Шик. — Гадаю, це якось уладнається.
— Не думаю, — зітхнув Колен. — Ходімо, закінчимо сніданок з Ніколя.
Друзі зайшли на кухню. Вона теж дуже зменшилась. Ніколя сидів за білим полакованим столом і неуважно їв, читаючи книжку.
— Ніколя, послухай, — заговорив Колен.
— Так, — кивнув Ніколя. — Я вже от-от мав нести вам десерт.
— Ні, не це, — мовив Колен. — Ми й тут попоїмо. Я про інше. Ніколя, ти не хочеш, щоб я тебе вигнав?
— Не хочу, — відповів Ніколя.
— Треба, — наполягав Колен. — Тут ти деградуєш. За тиждень ти постарів на десять років.
— На сім років, — поправив Ніколя.
— Я не хочу тебе бачити таким. Ти тут ні до чого. В цьому домі отруйна атмосфера.
— А ти? — заперечив Ніколя. — 3 тобою хіба нічого не діється?
— Зі мною інша річ, — відповів Колен. — Я хочу вилікувати Хлою, а до решти мені байдужісінько, тож на мені нічого й не окошується. А як твій клуб?