— Я туди вже не ходжу…
— Не хочу я бачити такого, — повторив Колен. — Знавкожени шукають куховара, і я порадив їм тебе. Скажи мені, чи ти згоден.
— Ні.
— Що ж, — промовив Колен, — ти однаково підеш.
— Це паскудство з твого боку, — обурився Ніколя. — Я не пацюк, щоб утікати з корабля.
— Ні, — казав Колен, — треба. Ти сам добре знаєш, яких мук це мені завдає.
— Знаю.
Ніколя згорнув книжку і опустив голову на руки.
— Тобі нема чого гніватись, — мовив Колен.
— Я не гніваюсь, — бурмотів Ніколя. Він підвів голову, його обличчям мовчки котилися сльози. — Я просто дурень.
— Ніколя, ти чудовий хлопець, — проказав у захваті Колен.
— Ні, — заперечив Ніколя, — я хотів би залізти в духмяну айву, впиватися її запахом і здобути нарешті спокій.
44
Колен підвівся тьмяно освітленими сходами — вітражі, певне, ніхто ніколи не мив — і опинився на другому поверсі. Перед ним на холодному камені стін вирізнялися чорні двері. Колен не дзвонячи відчинив, заповнив картку і дав швейцарові, той випорожнив її, скрутив з неї клейтух, забив його в цівку вже зарядженого пістолета і ретельно прицілився у віконечко, пробите в сусідній стіні. Лівою рукою заткнув праве вухо і натис на цингель, гримнув постріл. Після цього почав неквапом заряджати пістолет для нового відвідувача.
Колен стояв, аж поки дзвоник наказав швейцарові завести його до директорового кабінету. Він ішов за швейцаром по довгому хіднику, причому на поворотах підлога нахилялась, натомість стіни навіть на поворотах увесь час були перпендикулярні до підлоги, отже, відхилялися від вертикалі, і для утримання рівноваги Коленові доводилося бігти. Ще не отямившись від крутих віражів, він постав перед директором. Скоряючись запрошенню, Колен сів у баский фотель, що став під ним дибки й угамувався лише після владного жесту свого господаря.
— Ну? — мовив директор.
— Отакої! — чудувався Колен.
— Що ви вмієте робити? — запитав директор.
— Я опанував начатки… — почав було Колен.
— Я хочу сказати, — поправився директор, — чому ви присвячуєте свій час?
— Коли в мене видається світла година, я її занурюю в морок, — відповів Колен.
— Навіщо? — вже тихіше спитав директор.
— Бо світло гнітить мене.
— Ах! Гм! — замимрив директор. — Ви знаєте, для якої роботи тут потрібна людина?
— Ні.
— Я тим паче, — сказав директор. — Треба запитати в мого заступника. Але, як на мене, ви не здатні справлятися з роботою.
— А це чого? — й собі запитав Колен.
— Не знаю, — протяг директор. Він видававсь занепокоєним і трохи відсунув свого фотеля. — Не підходьте! — закричав він зненацька.
— Таж я й не ворушуся.
— Так, так, — мимрив директор. — Усі таке кажуть, а потім… — Не спускаючи з Колена очей, він сторожко нахилився до столу, зняв з телефона трубку й несамовито затрусив апаратом: — Алло! — репетував він. — Ідіть сюди, негайно!
Поклав трубку на місце й далі з підозрою дивився на Колена.
— Скільки вам років? — спитав директор.
— Двадцять один, — відповів Колен.
— Я так і думав, — промимрив його співрозмовник.
У двері постукали.
— Увійдіть! — ревнув директор і його обличчя заспокоїлось.
До кабінету зайшов чоловік, зруйнований постійним удиханням паперового пилу, що, певне, по самі вінця виповнив його бронхіоли, знов обернувшись на целюлозну масу. В руках у нього було бильце.
— Ви поламали стільця, — мовив директор.
— Так, — кивнув заступник, кладучи на стіл бильце. — Але ж, бачите, його можна полагодити. — Він повернувся до Колена: — Ви вмієте лагодити стільці?
— Як на мене… — розгубився Колен. — А це дуже складно?
— Я витратив, — повідомив йому заступник, — аж три пляшечки канцелярського клею, але нічого з того не вийшло.
— Ви за них заплатите! — зарепетував директор. — Я стягну збитки з вашої платні.
— Пане, не хвилюйтеся так. Я вже стягнув їхню вартість із зарплати своєї секретарки, — запевнив директора заступник.
— Отже, вам потрібна людина для лагодження стільців? — несміливо запитав Колен.
— Атож! — потвердив директор.
— Я до ладу й не пам’ятаю, — втрутився заступник. — А проте ви не зможете лагодити стільці.
— Чому? — вразився Колен.
— А тому, що не зможете, — відповів заступник.
— Я хотів би почути, звідки ви те знаєте? — запитав директор.
— Знаю, бо стільці, зокрема, ремонтові не підлягають, а він загалом не скидається на чоловіка, здатного полагодити стілець.