— Але що спільного у стільця з канцелярською працею? — здивувався Колен.
— То ви, може, сядете на підлогу і там працюватимете? — глузував директор.
— Мабуть, нечасто вам доводилось працювати! — під’юджував заступник.
— Ось що я скажу, — мовив директор. — Ви ледащо.
— Так, ледащо, — притакував заступник.
— Ми, — виснував директор, — аж ніяк не можемо брати на роботу ледаща.
— Надто коли в нас для нього немає ніякої роботи, — говорив заступник.
— Це абсолютно нелогічно, — боронився Колен, приголомшений канцелярською навалою.
— А чому нелогічно? — запитав директор.
— Тому, — розтлумачував Колен, — що ледащу й на роботі не треба ніякої роботи.
— Отже, ви хочете посісти директорове місце? — спитав заступник.
Директор розреготався на саму думку про таку перспективу:
— Ото дивак! — Та враз його обличчя спохмурніло і він знову відсунувся назад. — Виведіть його, — звелів він заступникові. — Я вже добре бачу, чого він прийшов… Ідіть швидше! Забирайтеся звідси, ліньтюх!
Заступник метнувся до Колена, але той схопив забуте на столі бильце.
— Якщо ви зачепите мене… — і помалу позадкував до дверей.
— Геть! — шаленів директор. — Сатанинське поріддя!
— Бовдуре ти старий! — крикнув Колен, шарпаючи двері за ручку. Пожбурив бильце в бік столу і ринув у хідник. Коли він добіг до виходу, швейцар стрілив у нього і паперова куля пробила у дверях, що захряпнулись, дірку у формі черепа.
45
— Це й справді чудова річ, — приказував антиквар, крутячись навколо Коленого піаноктейля.
— З плямистого клену, — докинув Колен.
— Бачу, — відповів антиквар. — Він, певне, й працює добре.
— Я намагаюсь продати те, що в мене найкращого, — заявив Колен.
— Мабуть, це тяжко для вас, — мовив антиквар, нахиляючись, аби придивитись до малюнку дерева. Здмухнув кілька порошинок, що темними цятками вирізнялися на полірованій поверхні й запитав: — А ви б не хотіли заробляти гроші своєю працею і зберегти його?
Колен згадав директорів кабінет, швейцарів постріл і сказав, що ні.
— Вам однаково колись доведеться це зробити, — переконував антиквар, — якщо вже нічого не зостанеться на продаж.
— Якби мої витрати не зростали, — сказав Колен і уточнив: — Якби мої витрати перестали збільшуватись, я, продаючи всілякі речі, мав би досить грошей, аби жити не працюючи. Щоправда, не заможно, але жити.
— Ви не любите праці? — запитав антиквар.
— То жахіття, — відповів Колен. — Праця обертає людину на бездушний механізм.
— А ваші витрати не припиняють рости? — запитав антиквар.
— Квіти коштують дуже дорого, та й життя в гірському санаторії не дешеве…
— А якщо вона одужає?
— Ох! — щасливо всміхнувся Колен. — Це було б чудо!
— Але ж можна сподіватись на одужання? — запитав антиквар.
— Звичайно!
— Але потрібен час.
— Атож, — погодився Колен, а сонця все менше.
— Воно ще повернеться, — підбадьорив його антиквар,
— Я вже не вірю. Щось коїться в самих глибинах.
Запала тиша.
— А він заправлений? — запитав антиквар, показуючи на піаноктейль.
— Так, усі посудини повні.
— Я досить добре граю на фортепіано, може, випробуймо його? — запропонував антиквар.
— Як хочете.
— Піду знайду стільця.
Вони стояли посеред крамниці, куди Колен привіз свій піаноктейль. Повсюди був кумедний старий мотлох — фотелі, стільці, столики та інші меблі. Світла до крамниці заходило небагато, всередині тхнуло індійським воском і холерними вібріонами. Антиквар приніс стільчик з легованого залізного дерева і сів перед клавіатурою; по дорозі він замкнув двері крамниці, щоб своїм рипом вони бува не порушили гармонії.
— Ви знаєте музику Дюка Еллінгтона? — запитав Колен.
— Так. Зараз я вам награю «Blues of the Vagabond».
— На скільки ж його поставити? — перевіряв машину Колен. — Ви вип’єте три варіації?
— Так.
— Добре, — сказав Колен. — Отже, на двох у нас буде десь півлітра. Гаразд?
— Гаразд, — відповів антиквар, починаючи грати.
Він торкався клавішів надзвичайно легко і ноти злітали, такі ж невагомі, як і перла з кларнета Барні Бігарда в аранжуванні Дюка.
Колен сів на підлогу, щоб слухати, зіперся на піаноктейль і плакав великими еліптичними слізьми, що притьмом скочувались по його одежині й губились у поросі. Музика проходила крізь нього, мов крізь фільтр, і мелодія вже більше скидалася на «Хлою», ніж на «Блюз волоцюги». Антиквар з пасторальною простотою щось мугикав собі під ніс і, мов гримуча змія, похитував головою від плеча до плеча. Він програв три варіації й зупинився. Колен, щасливий до самих глибин душі, сидів і далі, йому здалося, ніби Хлоя ніколи й не хворіла.