— Вістки втішні, — сказав Колен. — А ти, отже, маєш іти до Знавкоженів.
— Ні.
— Так. Їм потрібен куховар, а я вже не хочу, щоб ти тут залишався… ти дуже швидко стаєш старим дідом і, кажу тобі, я вже підписав твій контракт.
— А мишка? — запитав Ніколя. — Хто її годуватиме?
— Я піклуватимуся про неї, — запевнив Колен.
— Це неможлива річ, — зітхнув Ніколя. — Окрім того, урветься наша дружба.
— Та ні, — переконував Колен. — Тебе пригнічує тутешня атмосфера. Ніхто, окрім мене, не може…
— Ти завжди таке кажеш, — промовив Ніколя, — але це нічого не пояснює.
— Зрештою, — озвався Колен, — питання полягає не в цьому.
Ніколя встав і потягся, очі його були сумні.
— Ти вже нічого не готуєш за Гуффе! — став дорікати Колен. — Ти занедбав куховарство, пустився берега!
— Та ні, — протестував Ніколя.
— Дай мені закінчити. Ти вже не вдягаєш святкового в неділю, не голишся кожного ранку.
— Це ж не злочин, — виправдовувався Ніколя.
— Це злочин. Я не можу платити тобі за твоєю вартістю, але тепер твоя вартість упала і в цьому трохи й моя провина.
— Неправда, — заперечив Ніколя. — Хіба ти винен, що в тебе купа клопоту?
— Винен. Це тому, що я одружився, і…
— Дурниці, — мовив Ніколя. — Хто тобі страву готуватиме?
— Я сам.
— Але ж ти підеш на роботу. В тебе не буде часу.
— Ні, я не працюватиму. Адже я все-таки продав піаноктейль за дві тисячі п’ятсот фальшонів.
— Атож, надовго тобі їх вистачить! — уїдливо зауважив Ніколя.
— Ніколя, ти однаково підеш до Знавкоженів!
— Ох, як ти набрид мені! Добре, я піду. Але з твого боку це паскудство.
— Ти там знову набудеш гречних манер.
— Ти ж завжди мене лаяв за ті манери.
— Так, — погодився Колен, — бо в моєму домі вони були недоречні.
— Ох, як ти надокучив мені! Ти мені набрид, остогид!
47
Колен почув, як стукають у вхідні двері й побіг відчиняти. Одна з його пантофель мала велику дірку і, аби приховати її, він засунув ногу під килим.
— Височенько ж до вас іти, — сказав, увіходячи, провесор Рукав’їж, його груди часто здіймалися.
— Добридень, докторе, — привітався Колен, почервонівши, бо був змушений переставити ногу.
— Бачу, ви переїхали на іншу квартиру, та була набагато ближче.
— Ні, — спростував Колен, — це та сама.
— Де ж ні, як так, — і собі заперечив професор. — Якщо беретеся жартувати, то годилося б мати поважнішу міну й виявляти більше дотепності.
— Невже? — запитав Колен. — Атож, певне.
— Який тепер стан у хворої? — поцікавився професор.
— Їй уже краще. В неї посвіжішало обличчя, болю вона не відчуває.
— Гм, — озвався професор, — це підозріле.
Ідучи за Коленом, він ступив до Хлоїної кімнати й нахилив голову, щоб не вдаритись об одвірок, але саме тієї миті той прогнувся і професор лайнувсь на всі заставки. Хлоя, побачивши такий професорів вступ, розсміялась у ліжку.
Кімната вже стала малою і тісною. Килим, на відміну від килимів в інших приміщеннях, погрубшав, а навколо ліжка з’явився невеличкий альков з атласними завісами. Кам’яні проділи, що вже припинили ріст, тепер остаточно поділили велику шибку на чотири невеликі квадратові віконця. Світло в кімнаті було сіре, але чисте, повітря — тепле.
— Ви, може, й зараз мені скажете, ніби не поміняли квартири, га? — спитав Рукав’їж.
— Докторе, присягаюсь, — почав було Колен і замовк, бо професор дивився на нього занепокоєно й підозріло. — Я пожартував! — закінчив він із реготом.
Рукав’їж підступив до ліжка.
— Що ж, розкрийтеся, я слухатиму вас.
Хлоя відгорнула пухову ковдру.
— А! — протяг Рукав’їж. — Вони там оперували вас…
— Так, — потвердила Хлоя.
Під правою груддю в неї був невеличкий ідеально круглий рубець.
— Вони витягли його звідси, коли воно зів’яло? — запитав професор. — І яке воно завелике?
— Мабуть, десь із метр завдовжки, — відповіла Хлоя. — І велика квітка діаметром у двадцять сантиметрів.
— Отакої! — бурмотів професор. — Як вам не поталанило. Такі великі трапляються нечасто.
— Його вбили інші квіти, — розказувала Хлоя. — Надто квіти ванілі, що їх принесли мені наприкінці.
— Дивно, — мовив професор. — Я ніколи не думав, що ваніль може дати такі наслідки. Я більше покладався на квіти ялівцю або акації. Бачите, медицина — чорт батька зна що, глузду не добереш, — виснував він.