— Та… добре, — ухильно відповіла Ізіда. І згадала паркет у передпокої — холодний, немов баговиння.
— А мені байдуже, що воно міняється, — сказала Хлоя. — Якщо є тепло і затишок…
— Звичайно! — підхопила Ізіда. — У маленьких помешканнях затишніше.
— Мишка тепер зі мною, — мовила Хлоя. — Оно вона там, у куточку. Я не знаю, що вона собі думає, але в коридор вона вже не ходить.
— Атож… — кивала Ізіда.
— Дай я ще понюхаю гвоздику, — попросила Хлоя. — Мені легше від неї.
Ізіда відколола квітку й дала її Хлої. Хлоя піднесла гвоздику до вуст і глибоко вдихала її запах.
— Як там Ніколя? — спитала вона.
— Добре, — відповіла Ізіда. — Але він уже не такий веселий, як давніше. Наступного разу я знову принесу тобі квіти.
— Я дуже люблю Ніколя, — мовила Хлоя. — Ти не хочеш побратися з ним?
— Я не можу, — знітилась Ізіда. — Він недосяжний для мене.
— Це пусте, — відказала Хлоя, — якщо він кохає тебе…
— Мої батьки не наважуються заговорити з ним про це, — сказав Ізіда. — Ох!
Гвоздика раптом поблякла, зморщилась, зів’яла. Впала і дрібним порошком розсипалась на Хлоїних грудях.
— Ох! — зойкнула і Хлоя. — Я зараз знову закашляю… Ти бачила?
Хлоя урвала себе на слові й затулила рукою рот, її скрутив потужний напад кашлю.
— Це… оте, що в мені… вбиває їх усі, — насилу видушила вона.
— Не говори про це, — просила Ізіда, — це не має ніякої ваги. Колен принесе зараз нові.
Світло в кімнаті було синє, а в кутках майже зелене. Вогкості ще ніби не було і килим, здається, не тоншав, але одне з чотирьох квадратових вікон майже повністю заросло.
Ізіда почула, як у передпокої ляпотять Коленові кроки.
— Ось він іде, — мовила Ізіда. — Він напевне приніс тобі квіти.
Показався Колен із великим оберемком бузку.
— Люба Хлоє, ти бачиш? — сказав він. — Бери!
— Мій любий, який ти милий! — усміхнулася Хлоя, підставляючи руки.
Поклала букет на іншу подушку, повернулась у той бік і пірнула обличчям у білі солодкі волоті.
Ізіда підвелась.
— Ти вже йдеш? — запитав Колен.
— Так, на мене чекають. Я вернуся з квітами.
— Було б дуже добре, якби ти прийшла завтра вранці, — сказав Колен. — Мені треба шукати роботу, а я не хочу залишати її саму, не побачивши лікаря.
— Я прийду, — пообіцяла Ізіда.
Обережно схилилась і поцілувала ніжну Хлоїну щоку. Хлоя простягла руку й погладила їй обличчя, але голови не повернула. Вона жадібно вдихала пахощі бузку, що м’якими звоями огортав її лискуче волосся.
51
Колен насилу волочив ноги, йдучи вулицею, що навскіс спускалася в долину поміж кучугур землі зі скляними ковпаками на верхівках, скло невиразно виблискувало зеленими і синіми барвами.
Від часу до часу Колен підводив голову й читав таблички на стінах, щоб упевнитись у достеменності напрямку, і тоді бачив небо, розмальоване синіми і бурими смугами.
Просто перед собою на схилі він бачив низку коминів головної оранжереї. В його кишені лежала газета з оголошенням, у якому запрошували чоловіків від двадцяти до тридцяти років для роботи на оборону країни. Колен дуже поспішав, проте його ноги вгрузали в теплу землю, що повсюди мало-помалу підкоряла собі колись споруджені на ній будівлі й дорогу.
Рослин уже не було, видніла тільки земля, що однаковими брилами громадилась обабіч дороги, утворюючи нестійкі крутосхили; інколи цілий земляний масив здригався і сповзав униз, м’яко розпливаючись по дорозі.
Подекуди земляні вали опускалися нижче і крізь каламутне скло ковпаків Колен розрізняв невиразні темно-сині постаті, що порушились на світлому тлі.
Колен наддав ходи, вириваючи ноги з ямок, що вони їх вивчавлювали в грунті. Земля одразу ж за ним і змикалася, неначе круговий м’яз, залишалася тільки невеличка, навряд чи й помітна заглибина. Але й вона враз вигладжувалася.
Комини ставали дедалі ближчі. Колен відчував, як його серце скаженим звіром заметалося в грудях, рукою просто поверх тканини він затис газету, що лежала в кишені.
Земля з-під ніг вислизала й утікала, але Колен загрузав уже не так глибоко, дорога стала твердішати. Попереду він побачив перший комин, що наче паля стирчав з землі. З верхівки комина курився тоненький зелений дим, а навколо шугали птахи. Біля підніжжя комин набагато ширшав, що й забезпечувало йому стійкість. Будівлі містилися трохи далі, всередину вели тільки одні двері.
Колен увійшов, витер ноги об лискучу решітку з гострими сталевими пластинами і пішов низьким коридором, освітленим з обох боків миготливими лампами. Підлога була вимощена червоною цеглою, а верхня частина стін, як і стеля, мали віконця, засклені грубим, у кілька сантиметрів завтовшки, склом, крізь яке видніли якісь темні нерухомі маси. Коридор закінчувався дверима, а на них був номер, названий у газеті, і Колен зайшов не стукаючи, як і радило оголошення.