Вони попідводились, струсили пилюку з сідниць і виструнчились.
— Дуглас! — гукнув сенешаль.
— Я! — відповів перший поліцай.
— Дуглас! — повторив сенешаль.
— Я! — відповів другий поліцай.
Переклик тривав далі. Сенешаль поліції не міг пам’ятати прізвищ своїх підлеглих, і ім’я «Дуглас» стало для них усіх прозивним.
— Осібне завдання! — оголосив сенешаль.
Усі шестеро поліцаїв як один схопилися рукою за сідничну кишеню, показуючи, що вони озброєні своїми дванадцятизарядними рівнячами.
— Керуватиму я сам! — наголосив сенешаль і щосили вдарив у гонг. Двері відчинились і з’явився секретар.
— Я вирушаю, — оголосив сенешаль. — Осібне завдання. Занотуйте!
Секретар вихопив блокнот, олівець і став у позицію статутного реєстрування за формою номер шість.
— «Примусове стягування податків з громадянина Шика з попереднім арештом майна, — диктував сенешаль. — Незаконне побиття і публічна наруга. Повна конфіскація майна або навіть часткова, обтяжена порушенням недоторканості житла».
— Занотовано, — доповів секретар.
— Дугласе, вперед, — скомандував сенешаль поліції. Підвівся і очолив ескадрилью, що загримотіла ногами й запихкала, вдаючи важке сапання паротяга на летовиську. Поліцаї були вдягнені в чорні, прилеглі до тіла шкіряні комбінезони з панцерними пластинами на грудях і на плечах, їхні чорні сталеві каски скидалися на шоломи й захищали чоло та скроні й опускалися на потилицю. В усіх були важкі, підкуті залізом черевики. Однострій у сенешаля був такий самий, проте з червоної шкіри, а на плечах у нього блищали дві золоті зірки. Рівнячі віддимали задні кишені його поплічників; сам сенешаль затис у руці невеличку золоту палицю, а з його пояса звисала важка позолочена граната. Загін спустився парадними сходами, вартовий ніби й не бачив їх, а сенешаль підніс до кашкета руку. За дверима чекала оперативна машина. Сенешаль сам-один сів ззаду, а поліцаї поставали на підніжки, що їх не бракувало в машини: два найдебеліші — з одного боку, а чотири худі — з другого. Водій теж був убраний у чорний шкіряний однострій, але без каски. Автомобіль рушив, проте замість коліс він мав безліч війчастих ніжок, тож якась випадкова куля аж ніяк не могла пробити шини. Ніжки вперлися в землю і водій завернув на першому ж повороті; поліцаям у машині здалося, ніби вони на мить піднялися на гребінь хвилі.
56
Дивлячись, як відходить Колен, Аліса прощалася з ним усім своїм серцем. Як він кохає Хлою, ось пішов шукати роботу — і це задля неї, щоб можна було купити квіти й боротися з тим страхіттям, що пожирає їй груди. Широкі Коленові плечі трохи згорбились, він здавався знесиленим, його біляве волосся тепер було незачесане й непригладжене. Яким ніжним ставав Шик, коли говорив про Партрові книжки і пояснював Партра. Він справді не міг обійтися без Партра, в нього й у гадці не було прагнути чогось іншого, Партр сказав усе, що йому самому хотілося б сказати. Треба не дати Партрові видати ту енциклопедію, вона стане погубою для Шика, він пограбує або вб’є якогось книгаря. Аліса поволі рушила. Партр день у день сидить у кафе, п’є і пише разом з людьми, що, як і він, приходять туди пити й писати, вони п’ють чай з тютюновим димом і солодкі наливки, це не дає їм замислитись над тим, що вони пишуть; туди заходить і звідти виходить багато людей, це сколихує думки, що залягли в глибинах, і тоді щастить упіймати одну або й кілька думок. Аж ніяк не слід відкидати зайвого непотребу: беруть трохи думок, трохи непотребу і розбавляють їх. Такі речі люди засвоюють легше, надто жінки, що не люблять нічого чистого. До кафе було недалеко: Аліса вже здалеку бачила, як офіціант у білій курточці і лимонових штанах подає фаршировану ратицю Донові Евані Марке, славетному гравцеві в сексбол, що замість пити — цього він не любив — поглинав гострі страви, аби його сусідам дошкуляла спрага. Аліса ввійшла, Жан Соль Партр сидів на своєму звичному місці й писав, відвідувачі — а їх було чимало — стиха гомоніли. Завдяки звичайному чуду — а це річ незвичайна — Аліса побачила, що поряд із Жаном Солем вільне місце, і сіла. Поставила на коліна свою важку сумку і відкрила замок. Через Партрове плече вона бачила назву сторінки: «Енциклопедія, том дев’ятнадцятий». Аліса несміливо поклала руку на плече Жана Соля: той зупинив перо.
— Ого, як ви далеко зайшли, — озвалася Аліса.
— Так, — відповів Жан Соль. — Ви хочете поговорити зі мною?