— Ні, — відповіла мишка, — і став дуже кволий, мені вже несила на це дивитись. Якогось дня він напевне спотикнеться на тій довжелезній дошці.
— А тобі що до цього? — питав далі кіт. — Тож, бачу, він нещасливий?
— Тут не про щастя йдеться, він просто мучиться. Саме на це я й не можу дивитися. Крім того, він коли-небудь шубовсне у воду, він надто нахиляється.
— Що ж, — мовив кіт, — коли й справді все так, я, звичайно, допоможу тобі, але не знаю, чому я кажу «коли й справді все так», бо взагалі нічого не розумію.
— Ти дуже добрий, — сказала мишка.
— Поклади голову мені в пащу і чекай, — звелів кіт.
— А довго чекати?
— Аж поки мені хтось наступить на хвіст, — мовив кіт, — щоб у мене миттю спрацював рефлекс. Але ти не переживай, я витягну хвоста.
Мишка розкрила котові щелепи і вставила голову поміж його гострі зуби. Проте майже зразу відсахнулася.
— Ти що, акулу вранці їв? — обурилась вона.
— Послухай, — розгнівався кіт, — якщо це тобі не до шмиги, можеш забиратися. Мені твої вигадки до живих печінок допекли. Сама розбирайся.
— Не сердься, — попросила мишка.
Мишка заплющила маленькі чорні оченята і знову встромила голову в котячу пащу. Гострими іклами кіт обережно обхопив м’яку сіру шийку. Чорні мишачі вуса сплутались із його власними. Кіт розгорнув свого пухнастого хвоста і простяг його на хідникові.
Здалеку до них наближались одинадцять сліпих дівчаток з сирітського притулку святого Юліана Відступника.
Мемфіс, 8 березня 1946 р.
Давенпорт, 10 березня 1946 р.
© Український переклад. П. Таращук, 1998