— Тепер також таке дістанеш, як тебе в колгосп загонять!
— Я там колгоспу не боюсь: скрізь треба робити. Тебе як розкуркулять, то тоді заплачеш.
— А ти свого сивця їм віддалі?
— Кінь — це кінь, трохи шкода буде... А цікаво, що з тутешньою худобою станеться?.. Коні, корови, свині... Стільки тут добра всякого... Багатий той Червоний Яр...
— Не журися, тобі напевне не дадуть. Ти краще про людей подумай, що з ними станеться. Зима така, а тут старі баби, діти...
— Ляхи, не ляхи, але такі самі селяни, як ми, усе життя хребти на ріллі згинали...
— Сусіди, як би там не було, — не з одним дружилося, могорич у Товстому пилося.
— Ну, мабуть, так... Але «моя хата скраю», адже не наша вина, що їх вивозять.
— Навіть того єврея Йосека вивозять!
— Та хай вивалюється до тих своїх комісарів! Там у них, в Росії, єврей на єврею сидить, кривди йому не зроблять.
— Ти дурний, як чобіт, Миколо! Чим перед тобою такий Йосек провинився? Вікна сам тепер будеш собі склити або у Заліщики їздити.
— Цікаво, куди їх забирають?
— Кажуть, що віддадуть їх німцям, у стару Польщу, за Сан погонять...
— Або в Сибір! Хіба мало разів москалі ляхів у Сибір гнали?
— Українців також не жаліли!.. Недавно до Дмитрука родич аж з-під Жмеринки приїхав, а як собі добре поїв і попив, то такі речі розповідав, аж страшно говорити. Повірити важко, волосся дибки стає... Там у них, розповідав, у тридцятих роках в тих колгоспах голод такий був, що, чоловіче, до людожерства доходило! А як їх розкуркулили, то цілі українські села в Сибір гнали, живого-кривого, так, як тих з Червоного Яру.
— Господи, помилуй! Господи, помилуй, що за диявольські часи на цьому світі настали!
— Лише один Господь Бог знає, брате, що нас ще чекає! Один Бог тільки знає...
— Підводи! Давай підводи! Під’їжджати під хати! Під’їжджати! Бистро! Бистро!
Селяни бралися за поводи, густо проклинали і на конях, які грузнули в заметах, зганяли раптову злість.
2
онце на сході з’явилося над Червоним Яром лише на хвилину, а його пурпурний диск сповіщав сніжні заметілі. Другий конвой саней, який насилу продирався крізь непроторовану від снігу дорогу на станцію до Ворволинців, щохвилини грузнув у глибоких ярах і ущелинах. Вкриті інеєм, шугаючі парою коні не справлялися з дорогою і тягарем перевантажених саней. Темні хмари закрили небо, зірвався вітер, сипонуло густим снігом. Видно було стільки, що на протягнуту руку. Конвоїри погубилися у цій розшаленілій стихії і в боязні, щоб не повтікали люди, щохвилини палили з гвинтівок у повітря.
Данилович був по-своєму щасливим у тому цілому нещасті, бо майже в останній хвилині йому вдалося ублагати комісара, щоб дозволив забратися разом з ними Наталці з синком. «Що буде, те буде, але головне, що ми є всі разом». Отулений периною синок смачно спав, захищений дбайливими материнськими обіймами. На усмішку Наталки Юрій погладив її рум’яну щоку, поправив матері ковдру на колінах і крокував біля саней, захищаючи їх від самоскиду і перехилів.
Відразу за Даниловичами волоклися сани з сім’єю Калиновських. Їх знов, коли прощалися з домом і виносили паралізовану бабуню за поріг, спіткала ще одна біда: бабуся Калиновська померла. Що тепер діяти, що з похованням?
— Дозвольте, пане начальнику, завеземо бабусю на кладовище до Товстого, похоронимо по-християнські, а потім вже поїдемо, куди там кажете.
Комісар Леонов, який управляв повністю дією виселення Червоного Яру, не погодився на це.
— То тут попрощаєтеся. А з похороном самі дамо собі раду. Гміна це уладнає. Радянська влада з усім справиться. Не вперше. Ну, прощайтеся з бабкою, довше не буду через вас стримувати цілого конвою.
«Вічний відпочинок благоволь дати їй, Пане».
Ставали на коліна у сніг Калиновські, ставали на коліна сусіди. Перед величчю смерті українські візники також знімали з голів високі баранячі шапки.
Комісар дозволив закінчити молитву, але відразу після цього сани з останками бабуні Калиновської рушили у бік Товстого.
Шаленіючу сніговицю використав Янек Калиновський. Присів в ущелині під сніговою навісою, а коли останні сани його минули, помчався полями у бік Ворволинців. У Янека було дві справи до улаштування: потурбуватися про поховання бабусі Луції і попрощатися з Оксаною. А потім хай везуть, куди хотять. Зрештою і так утече.