Досвід комісара Леонова при таких переселеннях дав знати про себе. Бачучи, що діється на привокзальній площі, комісар затримав конвой з Червоного Яру перед станцією. Тут наказав перевірити реєстри конвойованих, щоб після прибуття на станцію передати їх, розрахуватися зі штабом. Енкаведисти проходили від саней до саней і згідно з реєстром перевіряли особу по особі. Незабаром також викрили відсутність молодого Калиновського. Бракувало також Томаша Яворського, статечного господаря. Його дружина і трійко малих дітей були на місці в конвої. Що сталося з Калиновським і Яворським, куди поділися, про те ані їхні сім’ї, ані місцеві міліціонери, не кажучи вже про візників, — не вміли нічого конкретного сказати. «Втекли, сволочі!» Леонов діяв швидко і нещадно, здаючи собі справу з турбот, які впадуть на нього, якщо з’явиться в штабі з неповним реєстром виселенців. Після короткої наради з місцевими міліціонерами вислав два кінні патрулі: один дорогою назад до Червоного Яру, другий до Ворволинців, до хати Оксани Олійник. Цей останній слід підказав комісарові візник, молодий Тарас Балабан, сусід Олійників, завзятий суперник Янека Калиновського. Розлючений Леонов приступив до допиту сімей. Почав від Яворської, виснаженої хворобою, третируваної життям туберкульозниці.
— Як мені не скажеш, де твій чоловік, то сина тобі заберемо! — говорячи це, Леонов підняв вгору бороду вирослого понад свій вік, п’ятнадцятирічного Владека, що дивився на нього з-під лоба. — І ти також, сину, не знаєш, що з твоїм батьком сталося?
— Не знаю! — відбуркнув хлопець.
— Не знаємо, пане, не знаємо. Ісусе святий, щоб йому тільки чогось злого не сталося! Йшов увесь час за саньми...
Яворська, зі впалими неприродно зачервонілими щоками, з великими палаючими очима, не закінчила, раптово і сухо закашлялась, витираючи кінцем хустки краплі крові у кінчиках потрісканих губ.
Томаша Яворського вважали в Червоному Яру відлюдком, навіть диваком. До найбагатіших також не належав. А бували і такі роки, як хоча б відразу після одруження, коли діти, одне за одним, почали з’являтися на цей світ. А до того дружина на туберкульоз запала, коли не мали, що в рот вкласти. Маломовний, замкнутий у собі, з почуттям власної гідності — не тільки не пожалівся нікому, але й допомоги не просив. Часом лише якась милосердна сусідка за його спиною пожалкувала Ядвігу, допомагаючи їй ріскою молока для дітей. Землі мав небагато, дім поганий, обхід вітром підшитий. До Червоного Яру прийшов з-під Копичинців на сезон, шукати роботи. Потім одружився тут. Ядвіга жила в Червоному Яру зі старою матір’ю, яка незабаром після їх шлюбу померла. Якщо сусіди чогось Томашу заздрили, то прямо надлюдській працьовитості. Рік за роком, крок за кроком, той приблуда з-під Копичинців ставав самостійним господарем. Власними руками впорядкував садибу, яка розпадалася, купив пару поросят, породисту корову. На цій своїй парі моргів урожаї мав добрі і, на подив сусідів, взявся за годівлю свиней. І за ці підсвинки саме Томаш Яворський купив собі першого коня! Від тої пори став незалежним від сусідів, закінчилося ходіння на відробіток. Мабуть, то тоді закохався в коней! Ніхто з Червоного Яру не мав від нього гарніших і більш подбаних коней. На війну не пішов, але військо мобілізувало у нього Гнідого: гарного, витривалого п’ятилітка, здатного і під сідло, і під плуга. Зі сльозами в очах переболів цю втрату: війна! Залишилася йому Маленька. Кобила золотисто-гніда, з білими бабками і білою зірочкою на лобі. «Вйо, Маленька, Вйо!» Томаш не пригадував собі, щоб колись хоч один раз вдарив її віжками по спині. Вистачило що цмокнув: «Вйо, Маленька, вйо!», а та жили з себе з працьовитості й слухняності випорювала. Маленька тепер була високожеребною і будь-який день, будь-яку годину мала ожеребитися...
Коли почалося вивезення, енкаведисти застали Томаша в стайні. Наглядав там від пару ночей, щоб, борони Боже, з Маленькою якогось лиха не сталося. Не дуже розумів, чого від нього хотять, чим перед кимось завинив, куди ніби має збиратися? Але нічого не вдієш, отже почав пакувати в мішки, що вважав у подорожі за найважливіше, найпотрібніше для сім’ї. Не просив, не благав ні про що, тільки ще раз, немов не вірячи власним вухам, запитав комісара Леонова, який здався йому найважливішим: