Мешканців Червоного Яру вантажили у вагони пізньою пообідньою порою. Протягом цілого дня тримали їх на морозі, не дозволяли відійти від саней хоча б на крок. Чекаючи на завантаження на морозі й сніговищі, люди почали щораз ясніше здавати собі справу з похмурої долі, яка їх чекає.
На станції у Ворволинцях почали скупчуватися українці з навколишніх сіл. Комісарові стало легше, бо молодий Калиновський сам зголосився до транспорту і хоч не признался, де був і що робив, у комісара реєстр збігався, і того йому вистачало. Особливо, що його посланці повернули з Червоного Яру й доповіли про шибеничну смерть Томаша Яворського. Так! Головне, що підрахунок комісарові сходився!
Люди з Червоного Яру завантажувалися у транспорт останні. Майже всі вагони були вже зайняті. До двох ще вільних понапихали людей, скільки тільки вдалося.
Ні ладу, ні складу, підгонювані викриками конвоїрів — видиралися до вагонів, подавали собі з рук до рук хворих, старих і дітей. Своє небагате добро: клуночки, мішки, чемодани вкидали будь-як і будь-куди. А солдати підганяли:
— Бистрей, бистрей! Давай, давай!
— У цьому вагоні нема вже куди пальця встромити!
— Як з худобою якоюсь з нами поводяться!
— Мішок, мішок! І тюк з перинами, ось там лежить!
— Марисю, дитино, куди ти ділася?
— Циня! Циня! Циняяя!
— Бронеку, допоможи там бабуні!
— Господи, ще до нас нових набивають!
— Адже ми тут всі подушимося!
— Нічего, нічего. Всьо уладіться. Давай, давай! Бистреє! Места много. Давай, давай!
Енкаведисти підганяли, упихали повільних, вкидали до вагонів останні клунки. Густий кордон червоноармійців насилу тримав у безпечній відстані від транспорту купку українок, які перегукувалися з від’їжджаючими. Кучери також не дуже знали, як поводитися. Одні підривали коней батогом і галопом, якнайшвидше від’їжджали, аби тільки подалі від цього всього. Інші все стояли, немов на щось чи на когось чекали. Деякі знімали баранячі шапки і м’яли їх у руках, немов перед церквою.
Комісар Леонов, знервований, наказав прогнати візників, відсунути налягаючий натовп.
— Закривай вагони! — крикнув.
Скрегіт, свист примерзлих дверей. І грюкіт! Грюкіт! Ще міцна скоба із зовні, щоб ті у вагоні не могли їх відсунути.
— Готово!
— Закрито!
— Всьо! — підсумував свою вдалу дію комісар Леонов.
Вагони закриті. Дзенькання, яке поволі доходило з їх середини, подібне до голосу бджіл, які рояться у вулику, почало затихати. Чути було лише посапуючий парою, готовий до дороги локомотив. Червоне сонце схилялося до заходу. Раптовна тиша настала на маленькій, загубленій у снігах подільській станції Ворволинці. Свист локомотива. Один, другий. І тоді лише почалося. В якому вагоні? Невідомо. Факт, що після раптової тиші гукнув спів і котився від вагону до вагону, поки не охопив увесь транспорт:
Локомотив засвистів, бухнула пара, колеса буксували, крутилися на місці, але через якусь хвилину транспорт із засланцями рушив.
3
оїзд набирав швидкості. Колеса ритмічно підстрибують на зчепах рейок: так-так, так-так! Локомотив важко пихтить під гору. Посвистує на роз’їздах, уповільнює перед семафорами. Поволі затихають, вигасають набожні пісні, сповнені жалю, віри й надії. А коли затихли, не було серед засланців такого, який би цієї миті не думав про одне: куди їх везуть, яка доля їх чекає?