— Нехай пані мене візьме з собою! Напевно придамся, і по-російськи вмію. — Сташек аж горів від бажання до тої Іркутської мандрівки.
— По-російськи то він говорить, як родовитий кацап, навіть пише, — підтвердила Гонорка. — А що я повинна Броні сказати? Буде нервуватися, журитися про тебе?
— Адже пані Корчинська їде зі мною. Наші списки до Іркутська завезу, щоб про Булушкіно не забули. Не загину...
Минуло кілька днів, заки всіх поляків записали і добули квитки до Іркутська. У східний напрямок квитки продавали нормально. Тільки на захід треба було мати спеціальний дозвіл місцевого НКВС і військового коменданта станції. Насилу упхалися до нічного поїзда, настільки був заповнений. Мабуть, тільки сиве волосся пані Корчинської їм у цьому допомогло, бо молодий солдатик подав їй руку і втягнув до вагона. Хто тільки цим поїздом не мандрував! Легко поранені солдати на коротку відпустку, покалічені, часто жахливо, — додому. Молодий солдатик, який їм допомагав, підлічений від рани у пахвині, їхав з Тайшета на подальше лікування в госпіталь у Іркутську.
— А до Польщі я не дійшов. На Дніпрі кулю дістав. На Україні й під Москвою найбільше сибіряків війна накосила. Найбільш прикро, що в Берліні мене не було. Ото, невдача!
— То що, після госпіталю цивільним будеш?
— Куди там, мій призов ще повинен продовжувати службу: підлікуюсь і повертаю в частину.
— Ото ще, брате, повоюєш!
— Як це: повоюю? Що ти плетеш, адже війна закінчилася.
— Одна закінчилася, а друга тільки почалася. І тільки один диявол знає, як довго триватиме.
— Яка війна почалася? Ти що, чоловіче, п’яний чи маковиння нажерся?
— То ти, видно, є темною масою, солдатику, якщо не чув, що наші вчора на Далекому Сході японців атакували. Що, не бачиш, скільки воєнних транспортів на схід валить?
Висадилися вранці на Іркутському вокзалі і не дуже знали, куди рухатися. Місто, хоч здебільшого у дерев’яних будівлях, просторе, з центром на другому боці Ангари. Де того СПП шукати? На іркутській станції ніхто із службовців про таку польську організацію не знав. Міліціонер відправив їх у міську комендатуру, і може там щось про тих поляків знають.
Ангара, ріка темно-сталева і рвучка. Міст до центру міста забитий воєнними вантажівками. На багатьох із них знаки Червоного Хреста, мабуть, везуть поранених до госпіталю. З японської війни, мабуть, ще не встигли. Але ж про щойно розпочату війну з японцями говорять усі. Гучномовці по радіо щохвилини гримлять на повний регулятор воєнними маршами й піснями.
Пилюка на вулицях. Сморід продуктів згорання, ревіння клаксонів. Далеко від того центру, а тут так жарко. Червоний Хрест на автомашинах нагадав Сташеку Любку. Не написала йому з того Іркутська, як обіцювала. А може, лист не дійшов? Пригадав собі також, що дядько Любки мав бути в Іркутську директором якогось госпіталю. Скільки тих госпіталів може бути в такому місті? «Як буде час, то спробую Любку пошукати. Але ж здивується...»
Знайшли комендатуру міліції. Мали щастя, бо перший міліціонер, якого зачепили, знав, де СПП шукати.
— Недалеко звідси, на площі Кірова шукайте. Там вже вам люди підкажуть.
Підказали. Знайшли СПП. Вивіска польська й російська, польський прапор. Гніздилися у двох кімнатках у старому кам’яному будинку. Якась приємна пані, заки почала випитувати про деталі, напоїла їх підсолодженим чаєм, почастувала твердими військовими сухарями.
— Зараз прийде наш делегат, пан Зярнецький, то він вам усе точно пояснить! Нема дня, щоб сюди до нас поляки з різних районів не приїжджали.
Зярнецький заледве показався у дверях, здивований зупинився і з веселою усмішкою підійшов до пані Корчинської.
— Мабуть, очі мої не помиляються? Пані директоршо, що ви тут робите?
І заки не менше здивована зустріччю пані Корчинська встигла випити ковток чаю, Зярнецький взяв її під руку і повів до своєї кімнати.
Зярнецький-Фількенштейн був адвокатом у Заліщиках, приятелем по гімназії Кароля Корчинського. У Росію втік 1941 року перед німцями. Мав якийсь випадок при зрубі тайги, розтріскало йому ногу і до польського війська, хоч був довоєнним підпрапорщиком запасу, його не взяли.
— Кароль, бідний Кароль. Як я вам, пані директоршо, співчуваю... А я тут зачепився. Розумієте, пані директоршо, юридична освіта і тому подібне. Розшукуємо по тайзі поляків, записуємо людей, коли настане час до Польщі повертатися... Коли? Дорога, пані директоршо... Ви не повірите, але я навіть уже в Москві, у головному управлінні СПП був. Ванда Василевська там усім керує. Так, так, маєте рацію, та сама Василевська, редактор довоєнного «Пломичка». Що мені там у Москві сказали? До Польщі повернемося напевно, але до цього мусить бути ще якийсь міжнародний договір між польським і російським урядами. Тепер мусимо розшукувати поляків, проводити облік, щоб ми у цьому Сибіру не погубилися. Маю до пані несміливе особисте прохання, пані директоршо, щоб пані дуже не здивувалася, бо мене тут тепер не називають Фількенштейном, тільки Зярнецьким. Перше-ліпше польське прізвище мені прийшло в голову. Після важкого особистого досвіду я прийшов до висновку, що моє суто єврейське прізвище Фількенштейн не було на ті божевільні часи найкращим прізвищем. Знаю, що ви мене зрозумієте, моя дорога пані директоршо. А Кароль, наш бідний Кароль. То був мій щирий друг...