Зярнецький улаштував їм нічліг у якомусь робітничому готелі і карти на обіди. Не зволікаючи, наказав провести їх до складу СПП і пристойно з ніг до голови одягти з унрівських дарунків. Сташек від незапам’ятних часів нарешті мав на собі порядну сорочку, та ще вовняний светр, костюм і чоботи! Порядні, з товстою шкіряною підошвою, високо шнуровані.
Пані Корчинська, хотіла чи не хотіла, одержала від Зярнецького спеціальне посвідчення по-російськи, з якого виникало, що вона є представником обласного відділу СПП, відповідає за Тулунський район, і всі радянські власті повинні організаційно допомагати їй у співробітництві з поляками на цій території. Зярнецький обіцяв, що сам до Тулуна невдовзі приїде і у всьому пані Корчинській допоможе.
Могли вже повертатися, але чекали ще на улагодження їм поворотних квитків до Тулуна, бо з цим було нелегко. Сташек вибрався полазити по Іркутську. Розраховував на це, що, може, зустріне якийсь госпіталь, то й Любку спробує пошукати. Одягнений був пристойно. І вперше зайшов до парикмахера.
— Як тебе стригти?
— Все одно, аби тільки не лисо.
— Брити також?
Сташек почервонів, як півонія. Парикмахерка, молода грудаста дівчина, трохи пахла духами і гладкою долонею пестила його пушисте підборіддя.
— Гарний в тебе пушок, молоденький, немов гусятко. Шкода його навіть брити, нехай ще трохи підросте, затвердіє...
Парикмахерки реготали. Сташек вибіг з бабської перукарні, мов ошпарений. Один госпіталь, другий, але в жоднім ніхто не чув про лікаря Бєлковича, який мав бути тут директором.
На щастя, один з лікарів пригадав, що доктору Бєлковичу доручено організувати додатковий госпіталь у школі, і дав хлопцеві адресу:
— Шукай школу номер тринадцять. Недалеко звідси.
День був літній, майже жаркий. Година післяобідня. На шкільнім майданчику одужуючі грілися на сонечку. Сташек увійшов за ворота і розглядався навколо.
— Шукаєш когось? — зацікавилась ним санітарка, що проходила повз нього.
— Я хотів би доктора Бєлковича...
— Він саме в операційній. Якщо маєш час, то почекай.
— А Люба Бєлкович тут не працює?
— Працює, а що?
— Я хотів би з нею побачитись.
— А хто ти для неї?
— Ніхто... то значить, знайомий...
— А, знайомий! — дівчина багатозначно всміхнулася. — Ось там є та твоя Любка, саме безногого ручним візком возить. Любка! Любка! Штовхай машину до нас, або запиши його там на хвилину, гостя маєш. Знайомий!
А Любку Сташек ледве пізнав. Уся в білому, залишила візок з пораненим у тіні й спішно крокувала в його напрямку. Пізнала.
— Стасік?!
— Вітаю, Любо!
Стояли один перед одним і ні він, ні вона не дуже знали як, а може, не осмілювались привітатися. Поранені солдати витріщили на них очі з неприхованою цікавістю...
Чекав на неї перед госпіталем, поки не закінчила чергувати. Вийшла до нього у перкалевій, барвистій сукні. Подорослішала Любка, вигарніла.
— Не маю тебе навіть куди запросити, — почала з виправдовування. — Живу в готелі для медсестер, по кілька в кімнаті, а гостей нам приводити не дозволено. Дядько влаштував мені тут роботу і житло. А знаєш, моя мати померла. Я тебе навіть часом згадувала. Ну то що...
Присіли на березі Ангари й наввипередки розповідали про себе.
— Ти не написала до мене, я чекав.
— Мабуть, лист не дійшов. Думала, що ти забув. А твій батько? Живий, пише?
— Не пише, жодної звістки. Війна закінчилась і нічого. Не знаю, що з ним діється.
— А мій помер. Мама лише перед самою смертю у великій таємниці мені сказала. А що це означає бути засудженим: «без права на кореспонденцію», дядько мені пояснив. То коли до тієї своєї Польщі повертаєш?
— Обіцяють тут, у Іркутську, що невдовзі, але чи я знаю? Тепер знов оця війна з Японією.