І так прийшла до Булушкіно перша, повоєнна зима. Заки сніг засипав тайгу, а ріку скували льодом суворі морози, Сташек двічі мусив ховатися в тайзі від міліціонера. На щастя, той не виявляв зайвої настирливості, щоб хлопця піймати.
Як кожної зими, у радгоспі така ж сама робота. Сташек зі своїм нерозлучним Сєрком їздив у тайгу по дерево, возив сіно зі скирт на прирічкових галявинах. І знов, як кожної зими, ніч його з Вовчого виганяла, ніч приганяла. Робота, щоденні зусилля на те, щоб додому принести хоч трішки чогось поїсти, спричинялися, що мав менше часу на сумні роздуми: коли? Ну коли врешті з Тулуна прийде до Вовчого виклик: «Посадити всіх ваших поляків, які там у вас є, на підводи і негайно відправити на станцію до Тулуна! Додому, до Польщі, ті всі ваші поляки повертаються». Але такого виклику як не було, так і не було. Боже! Щоб ця весна прийшла якнайшвидше, бо вже тоді напевно. Напевно!..
Того ранку кількома саньми їхали вгору Золотушки. Ледве розвиднювалося. Дорога вилася течією ріки і була надзвичайно важкою. Снігопади, які тривали до кількох днів, заволокли ріку глибокими заметами. Але в радгоспі не стало сіна і, незважаючи на погану погоду, треба було його привезти. Паруючі потом коні через силу форсували глибокі сніги. Сташек волікся передостаннім, з цього був навіть задоволений, бо Сєрко мав дорогу трохи протерту. Хлопець був голодний, клацав від холоду зубами і, сидячи спиною до їзди, був захищений від хльостаючого снігу. З замислення, а може, з раптової дрімоти вирвав його Павлик, який їхав за ним.
— Не спи, бо тебе обкрадуть!
— Що, що? Чому стоїмо?
— А чому стоїмо, цього якраз не знаю. Пішли, подивимося, що там діється, що через ту диявольську сніговицю ні на крок не видно.
У перших санях правив Віктор Богатулін, фронтовик, мабуть, один, який, повернувшись недавно з війни, не напивався до божевілля, тільки взявся в радгоспі до роботи. Коли хлопці до нього підійшли, стояв біля саней і показував у напрямі видимої за деревами галявини. Розвиднювалося. Сташек подумав про вовків, але коли трохи вихилився із-за засніженої ялини і глянув у вказаному напрямі, завмер від подиву. Бо на галявині роїлися... люди! З цієї віддалі важко було розгледіти, хто вони. Горіло кілька вогнищ. Люди стояли навколо них, сиділи на снігу або ставали навпочіпки. Хлопці почали ділитися здогадками. Заки встигли порадитись, що робити далі, як із-за сосни вистрибнув конвоїр із рушницею. Солдат був молодий, у білому кожусі та високих валянках. Із суворим обличчям.
— Хто ви. Що тут робите?
— З радгоспу. Їдемо по сіно. Там на галявині наші скирти стоять.
— По сіно чи не по сіно, але далі не можу вас пустити: наказ є наказ! — солдат немов виправдовувався! Богатулін, мабуть, це відчув.
— Думаєш, я не знаю, що таке наказ? Недавно сам з фронту повернувся, дійшов аж до Берліна. Але худоба без сіна жити не може. А ти сам звідки? З села, з міста?
— З села, а що?
— Ну то знаєш, як то без сіна. Довго ще тут будете?
— Нічліг був... Мабуть, невдовзі зрушимо.
— А як не зрушите? Може, покликати старшого?
— Зміна ось, ось. Зараз, мабуть, прийде...
— Закуриш?
— Що ти! Мені з вами навіть говорити не можна.
— То залиш собі на потім. Адже розуміюсь на цьому... В’язні?
— Японці, воєнні в’язні, як так вже дуже хочеш знати...
— Японці? А звідки тут японці?
— Що ти такий, чоловіче, цікавий? Кажу вам, повертайте! Далі не можна! — конвоїр почав раптом голосно кричати, мабуть, щоб його чула зміна, що саме наближувалася.
Ні розводящий пости, ні командир конвою не дозволили їм наблизитись до галявини. Вивели коней за лісову гущавину і вирішили чекати: адже не можуть повертатися без сіна. Хлопцями аж вертіло, щоб отих японців побачити. Вблагали Богатуліна, щоб дозволив їм видертися на скелястий схил ущелини, звідки сподівалися глянути на в’язничне таборище.
— Тільки уважно, не лізьте конвоїрам у вічі, бо такому в людину вистрілити, то стільки, що плюнути, — остерігав Богатулін, який залишився біля коней.
Причаїлися між сніговими ялиновими наморозями й дивились. Японців було близько сотні. Невисокі на зріст, кремезні та смуглошкірі. Носили мундири піщано-оливкового кольору. Шапки клаповухі, з довгими козирками, подібні до червоноармійських «будьоновок». Взуті були в черевики, з обмотками до колін на пемзових штанах. Збиралися саме у штрафних чергах перед двома котлами. Підставляли куховарові баклаги. Казани парували. Японці спішно відходили від казана і відразу підставляли баклаги до рота.