— Збираються, мабуть... — засичав якийсь із хлопців. І справді. Конвоїри сідлали вкритих інеєм коней. Полонені чистили снігом засмалені казани. Залунали різкі свистки, вигукування конвоїрів, і японці почали ставати у трикутну колону.
— Дивіться, хлопці! Що ті перчені самураї там тягнуть? Колоди якісь чи що?
Справді: із-за скирти сіна виходило по двоє японців, і кожна така пара несла на плечах, один спереду, а другий ззаду, щось, що нагадувало коротку колоду. Хлопці нарахували сім пар таких носіїв. Але коли почали приглядатися до них уважніше, побачили, що це замерзлі японські трупи.
Спереду колони, що вирушала в дорогу, — двоє конвоїрів на конях. Далі кілька запряжених саней, завантажених казанами і ще чимось. За саньми трикутна колона японців. Наприкінці носильники з трупами і кінні конвоїри з завершальної варти.
Весна прийшла швидка, тепла і сонячна. Швидше також вийшли з плугами на радгоспні поля. Астаф’єв навіть слухати не хотів, щоб поляків випустити з радгоспу до закінчення весняних робіт.
— Змилуйтесь, люди добрі, допоможіть нам ще трохи; адже весна цілий рік кормить. Куди так поспішаєте? Ніхто ще про вас не нагадує, жодного знаку не подає. В разі чого, перший знатиму. Що ви, якісь цигани, що так по світі без потреби хочете волочитися?
Така була правда і то дуже неприємна: справді, про поляків з Булушкіно все ніхто не згадував. Далека і така довгождана Польща мовчала, мов зачарована. Навіть листів від своїх уже давно не одержували.
Закінчили ту посівну. Але відразу після цього почали збиратися до виїзду. Астаф’єв, людина добра й вибачлива, звільнив їх всіх з роботи, виписав на від’їзд по додатковій буханці хліба, виплатив з каси заробіток.
— Ой, влетить мені через вас, влетить, що без наказу начальства випустив вас з радгоспу. Але нічого не вдієш, совість не дозволяє мені вас тут довше затримувати. Щасливої дороги, і погано нас у тій своїй Польщі не згадуйте.
Перед канцелярією, звідки вийшли, прийшли попрощатися майже всі булушкінські баби. І майже кожна їм щось у дорогу принесла: та пару млинців, та варене яйце, інша шматок хліба.
— Щасливої дороги!
— Що було, то було, але погано нас не згадуйте.
— Що свої краї, то свої.
— Пошта там, мабуть, у вас є, подайте якийсь знак, напишіть...
Дарія шмагнула Сєрка віжками, і віз рушив. Баби кінчиками хустин протерли очі. А булушкінська дітвора цілою юрбою бігла за поляками аж до переправи через Золотушку.
Сташек прощався з усіма ще вчора. До Нюрки також зайшов. Перед порогом грався з собакою товстощокий малюк. Побачивши чужого, налякався і почав голосно кликати маму. Вибігла Нюрка. Малий заспокоївся і всунув брудний великий палець до рота.
— Але виріс, правда? Поляк з нього, як дракон! Бронечок, мій синочок коханий, угм, угм! — стискувала і цілувала малюка, аж не могла отямитися. — А приглянься до нього, Стасіку, добре, щоб міг його батькові розказати, якщо його там колись у Польщі зустрінеш, як його єдиний, як його Бронек, малий поляк, виглядає; ангел очок той мій, картинка, на яку дивишся і надивитися не можеш. Шкода, фотокарточки йому не можу зробити; ти показав би його батькові, подивився би на свого сина і, може б, його батьківське серце заговорило. Пригадав би собі нас, сиріток, яких тут у безутішнім болю і тузі залишив. — Нюрка не закінчила, голосно розплакалась.
Але Нюрка як Нюрка, в неї завжди від плачу до сміху недалеко. Витерла сльози і затягла Сташека на прощальний чай, склянку брусничного квасу.
— А в тебе нема, Стасю, якоїсь польської пам’ятки? Може, якась картинка, щоб на ній ту вашу Польшу було видно? Нема? Шкода... А може, інші ваші щось таке мають. Прошу тебе, запитай. Не для себе прошу, для мого Бронуся, для синка. Ну бо розумієш, ви виїдете, відізветесь до нас колись чи ні, всяке буває. А він, сирітка, рідного батька поляка також ніколи може не дочекатися. А якби я якусь польську пам’ятку мала, якусь дрібничку, то коли мій синок виросте і все зрозуміє, показала б йому тоді. Або навіть обдурила б його: «Ось тобі, синку, це пам’ятка по твоєму батькові з далекої Польщі». А може б навіть тоді таку оману на свою материнську совість взяла. Коли б йому сказала: «Ось тобі, сину, це єдина пам’ятка після твого батька, поляка, який під час тої жахливої війни геройськи загинув на фронті».
Сташек повертався на Вовчий хутір і думав, щоб йому таке польське Нюрці на пам’ять залишити. Нічого йому на думку не приходило. Адже материнську стару куховарську книжку, єдину після неї пам’ятку, Нюрці не залишить. Раптом ударив себе по лобі: орлик! Польський військовий орлик, подарований йому інвалідом, солдатом Адамом Вродою. Подарує орлика Нюрці, хай має для синка-поляка пам’ятку. У хаті нікого не було, виліз на піч, де під стелею ховав материнську книжку і того орлика. Так, не пожалкує і подарує орлика Нюрці.