«Найновіша кухня варшавська, до якої входять понад 1200 рецептів різних страв, від найскромніших до найвишуканіших». Ця стара знищена книжка незмінно нагадувала йому померлу матір. Навіть пахнула її запахом, запахом свіжосмажених пончиків, горами попудрених вергунів, пряним ароматом кориці і гвоздики... Який же то рефлекс, коли в Червоному Ярі їх заспаних підірвали до вивезення і він казав мамі взяти в руки саме цю книжку? Або чим керувалася, про що думала, коли на останній цієї ж книжки сторінці своїм чітким старанним почерком, пером, замоченим у фіолетовім чорнилі, написала:
Мамо, мамо! Звідки ти взяла ці слова? Хто їх так склав? А може, сама їх придумала? Бо пам’ятаю, що казки мені і малому Тадеку ти розповідала й розповідала. І то такі, яких я у жодних книжечках не міг прочитати. Чому саме ці слова: «Відважним у житті треба бути... за правду і за честь свою». Я напам’ять, матусю, ті твої слова вивчив. Напам’ять.
Переправилися через Золотушку. Дорога глибоким яром стрімко видиралася вгору. Сєрко, охоплений хомутом, ледве справлявся з важким возом. Допомагали йому, штовхаючи віз, як тільки могли. Коли видралися вгору і заглибилися в тайзі, Сташека спокусило, щоб повернутися і ще раз глянути на Булушкіно, розташоване в галявині за рікою.
З високого берега бачив детально все село. День був сонячний, травневий. Ранній ранок. Дідусь Микишка, бо у цьому році був пастухом, збирав по селу корови на пасовисько. «Куди пожене? Мабуть, у напрямку Козацької Галявини... Доярки, ведмеді, Любка, Анюта, полювання з Митричем, очі застреленого козлика, мертвий бродяга, втеча від вовків на Вовчому, японці, болотистий вир, дідусь Митрич, гнила картопля на переднівку, кінець війни, Нюрка...» Сьогодні раненько, коли біг запрягати Сєрка, постукав у її вікно. Заспана відчинила двері.
— А, Стасю!
— Ти просила про якусь пам’ятку з Польщі для малого, ну то я тобі приніс. Лише це знайшов.
— Ой, Стасю, дякую тобі, дякую! А що це таке? Мабуть, якийсь птах чи що?
— Так. Орел! Польський герб. Наші солдати його на шапках носять, так як ваші червону зірку.
— Ааа! Тепер розумію... Поясню колись моєму Бронечку, що то його батько, як був на фронті, такого польського птаха на своїй шапці носив. Дякую тобі, Стасю. Дай, поцілую тебе в далеку дорогу.
Дивився на Булушкіно. З-під стайні хлопці виїжджали на поля. Череда корів прямувала берегом Золотушки до Козацької Галявини. А там, біля тої дороги, прощався з батьком, який ішов на фронт. Де він зараз? Здоровий, живий?..
Вже другий день поляки з Вовчого волочуться тайгою до Тулуна. Дарія дає часто коням відпочити. Сташек увесь час доглядає з Сєрком, годує його і поїть.
— Ще мені його до Польщі забереш, — жартує Дарія, але відразу долучається до жінок і вступає з ними у безустанну бабську балаканину.
Коли вчора затрималися ночувати в Осинівці, Дарія половину ночі проговорила з Гоноркою Ільницькою, сухої нитки на Нюрці та Бронеку Шушкевичу не залишили. Гонорка все не хотіла вірити, що того малюка Нюрка сплодила разом з «її» Бронеком.
— Матрацом я не була, а що знаю, те знаю: малюка Нюрці той ваш поляк змайстрував. Як тоді піднаймачем у неї квартирував, заки ваші на війну пішли.
— А то тобі ще бугай! Як він так міг? А тепер власного малюка в тайзі на призволяще залишив.
— Що ти, Гонорко, чоловіків не знаєш? Аби їх тільки допустити, а про решту хай потім у дурної баби голова болить...
У Тулуні Дарія завезла їх прямо під лісопильні бараки. Пані Корчинська зраділа, побачивши їх.
— Якраз своєчасно ви приїхали! Як треба, дорогі. А ми вже журилися з Сильвією, кого тут за вами послати, бо будь-який день перший транспорт у Польшу підготовлять.
— Їдемо у Польшу! Їдемо у Польшу! — верещали Тадек і малюки Ільницької і від радості підстрибували навколо воза.
Сташек гладив Сєрка. Кінь, немов намагався зрозуміти, що це їх прощання, тихенько іржав і шовковими губами хапав хлопця за рукав...
20
ільки весною 1946 року для польських засланців настав час повернення на батьківщину. Хоча сибірська тайга довга й широка, але навіть до її найбільш диких і віддалених кутків, де тільки були польські засланці, раніше чи пізніше, часто найнеправдоподібнішим випадком, доходили звістки, що почалася офіційна, організована репатріація в Польщу. Кожен із засланців, який хотів повернутися до Польщі й мав на це право, повинен був звернутися до найближчого НКВС, де його перевіряли і вписували у репатріаційний список. Той, хто дізнався про репатріацію, як тільки були сили, ні на що не дивився, кидав усе і у гарячковому поспіху, щоб встигнути вчасно, щоб його тільки не залишили в тайзі, власними силами проривався до транссибірської залізниці. А що від залізниці відділяло їх найчастіше сотні кілометрів через пущу і бездоріжжя тайги? Ну що ж, тих людей жорстока засланська доля вже давно не балувала...