Тої весни з усіх глухих закутків сибірської тайги прямували поляки до станційних селищ, міст і містечок. Від Омська, Томська, Новосибірська, Красноярська аж ген-ген далеко по Іркутськ над Байкалом, Улан-Уде, Читу, Бодайбо і ще далі, аж до китайського кордону і Владивостока над Тихим океаном, не було такої зупинки або залізничної станції, до яких тої весни не добрався хоч би тільки один польський засланець, якого вела надія на повернення до батьківщини.
У Тулуні в лісопильні, де знаходилося найбільше у цьому місті зборище польських засланців, було дуже тісно. Поляки, які прийшли сюди з тайги, після прибуття до незнаного міста, шукали серед співвітчизників якщо не короткочасного притулку, то хоча б тільки точної інформації: коли і як до тої Польщі. Тут довідувалися, що віднедавна працює в Тулуні спеціальна радянсько-польська спільна комісія в справах репатріації. Саме там слід улаштувати усі необхідні для повернення формальності.
Люди з Булушкіно не мали стосовно цього зайвих турбот. Усі сім’ї послали своїх чоловіків на війну. Що легко було підтвердити не лише «похоронками» або листами з фронту, але посвідченнями після відвідання тулунського військкомату. На цій підставі усіх без винятку вписали у тулунський репатріаційний список. Тепер залишилося їм тільки чекати на сигнал до від’їзду. На жаль, коли той виїзд настане, ніхто в Тулуні не міг їм сказати. У забитій кімнаті уповноваженого натовп репатріантів клубочився зранку до вечора. Навіть уночі люди кочували поблизу, щоб — борони, Боже — чогось пов’язаного з виїздом не проґавити.
— Не знаємо, люди, справді не знаємо! Це може бути вже завтра, а може тільки через тиждень. Або навіть ще пізніше. Транспорт, до якого наші тулунські вагони причеплять, лише починає організовуватись у Іркутську. Чекаємо на звістку з Іркутська. Кого вже закваліфікували, той встигне; транспорт — то не експрес, зо два дні в Тулуні постоїть. Зрештою перед самим виїздом і так кожен мусить у нас одержати спеціальне посвідчення, яке дасть йому право зайняти місце у вагоні.
Пані Корчинська, яка від часу експедиції до Іркутська включилася до діяльності Союзу Патріотів, поверталася цими днями з бюро повноваженого дуже пізно, надзвичайно втомлена, та ще й не завжди з радісними звістками... Віддавна також мешкала з Сильвією Краковською та її маленьким Павликом, сином росіянина, Пашка Сєдих, який загинув на фронті. Павлик ставився до паші Корчинської, як до своєї бабуні, а вона любила його, як онука. Того вечора Павлик як завжди не міг бабуні дочекатися. І тільки коли малюк заснув, Корчинська відважилася переказати похмуру для них усіх звістку:
— Тільки не хвилюйся, Сильвочко, але я мушу тобі сказати щось важливе. Наш уповноважений відкликав мене сьогодні убік і під великою таємницею сказав, що НКВС є проти твого повернення у Польщу.
Сильвія безвільно присіла біля сплячого синка.
— Я думала, що мені серце лопне... Хотять тебе тут разом з Павликом задержати. Боже, я, мабуть, цього не переживу!
— Але чому? Чому?
— НКВС винюхав, що прізвище не Краковська, а Сєдих по законному чоловікові тебе звати. Паспорт у тебе російський, воєнну допомогу по чоловікові, який загинув на фронті, одержуєш, отже Павлик згідно з тутешніми законами є росіянином і радянським громадянином. З тобою ще може бути по-різному, але Павлика в Польщу вивезти тобі не дозволять.
Майже цілу ніч проплакали. Сильвія здрімнула перед ранком з похмурою рішучістю, що якщо її з синком у Польщу не пустять, то вона!.. Аж боялася навіть подумати про це слово, не тільки вимовити. Пані Корчинська приплющила очі, втішаючи себе іскоркою надії на допомогу Зярнецького, який всесильно командував СПП у цілій Іркутській області. При кваліфікації репатріантів рішуче слово однак належало представнику НКВС. Капітан Куликов з тульського НКВС сидів, як правило, у кваліфікаційній комісії знуджений і немов усе просипав. А коли кидав у бік засланця лише два слова: «Ваші документи?» — його маленькі оченята намагалися просвердлити його наскрізь. Добрими документами Куликов вважав видане НКВС засланцям амністійне посвідчення комендантів селища, начальників гулагів і листи військкоматів. Добре було такі папери підтвердити «довідкою» з останнього місця проживання або роботи. До польських документів Куликов ставився не дуже довірливо, а посилання на свідків не признавав узагалі.