Гічола звали Фелікс, але Юлька, його молоденька й гарненька дружина, називала його Фелюсь. Гічол був застарий, щоб його взяли на фронт, а їхав у першому транспорті, бо на фронті мав двох синів. Законна дружина Гічола померла ще в Калючому, а коли синів послали на фронт, старий Гічол зійшовся з Юлькою. Юлька також сама залишилася, бо всю її сім’ю захопив тиф, то жила собі з Гічолом і всіх мала на десь. Коли баби допікали їй старим до живого, огризалася їм нахабно:
— Вам аж так там свербить, що мені заздрите на мужика? Кілком собі повиляйте, а від мене відчепіться. Старий! Старий, але бадьорий. Дивіться на них, які монахині мені знайшлися.
У вагоні Юлька вела себе пристойно, але Гонорці Ільницькій не сподобалася від початку і на сам її вид сичала, мов змія:
— Мабуть, Бога нема на цьому світі і жодної справедливості, щоб така повія їхала собі до Польщі, а наша Сильвія чи хоча б така Розалька Домбровська з дітьми в Сибіру залишилися.
А вже зовсім Гонорка втратила всяку віру у Господа та людську справедливість, коли хтось приніс звістку, що у вагонах, приєднаних у Тайшеті, повертає у Польщу Ірина Пуц.
Вагони на трасі між Тулуном і Канськом чіпляли спішно, далеко ззаду, деякі вночі, отже важко було зорієнтуватися, хто в них і звідки їде, чи нема там когось із знайомих. Тому ледве об’явили, що транспорт у Канську простоїть майже цілий день, люди висипалися на перон з надією на зустріч із земляками. Вздовж довгого транспорту клубочився натовп. Люди лазили з кінця в кінець, розглядалися, голосно викрикували назви місцевостей, а часом прізвища:
— Є тут, може, хтось із Копичинців?
— ...зі Скалата?
— ...Гусятина?
— ...Яремчи?
— ...Коломиї?
— ...Заліщиків?
— ...Борщова?
— ...Городенки?
— ...Бучача?
— ...Товстого?
— ...Якубівки?
— ...Ворволинців?
— ...Червоного Яру?
З Товстого відізвалася пані Дерень. З Ворволинців пані Гібалова, сусідка Долинів з Колонії. Поверталася до Польщі з двома дітьми: Гібала загинув під Леніно. А із Червоного Яру не відізвався ніхто. Сташек спробував інакше: вишукував людей з Калючого, Каєна, з Шиткіно. З вагона вихилилася жінка:
— Ми з Каєна, хто тут питав?
Сташек аж підстрибнув від радості.
— То я, Сташек! Пані Земнякова, не пізнаєте мене?
— Звідки ж я могла тебе сподіватися. Але ж ти, Стасю, виріс! Здісю! Едеку, вигляньте тільки, подивіться, хто сюди до нас прийшов.
Здіська стала у дверях вагона.
— Сташек? Сташек! — зістрибнула до нього, обняла і завертілася з ним, як вертуха. Тільки через хвилину немов дещо знітилася, почервоніла. — В якому вагоні їдеш?
— У п’ятому.
— Стасю! Залазь сюди до нас на хвилинку, розкажеш, що там у вас чути...
А в цьому вагоні одні знайомі, люди з Каєна, з Червоного Яру. Були там Станіші, Куриляки, Малиновські, Зонтки, Томашки, Дудові, Ніські, Зельки, Чарнецькі, Чуляки, Нємчики... Люди, з якими було прожито геєну вивезення, пекло Сибіру, Калюче і Пойму, Бірюсу і Каєн. Боже! Як мало їх поверталося до Польщі. Де решта, де погубилися? Багато, багато, особливо старих, жінок і дітей, спить вічним сном на загублених у тайзі, засланських, забутих Богом і людьми кладовищах. Багато, в основному мужчин, батьків, синів і братів, загинуло на війні, на яку вирвалися з Сибіру з Андерсом, а потім з Берлінгом, усвідомлюючи, що без жертвування життям не лише для їхніх сімей повернення з заслання, а й Польщі, може не бути...
Хаотично перегукувалися розповідями й запитаннями, радістю і раптовим сумом. Поплакувала добра пані Земнякова, чоловік якої, батько Здіськи і Едека, загинув на фронті. Загинули два брати Куриляки, Ян і Станіслав, батько Люсі й Тадека. Вбито на війні двох Шайнів, Станітів, Малиновського, Сташека Коня, Баліка, всіх одним подихом не порахуєш. А про скількох з тієї війни ніякої звістки, так само як про Сташекового батька?
Сташек повертав до свого вагона приголомшений цим усім, але й втішений. Тішився, що віднайшов Здіську, своїх друзів з мандрівок до тайги, над Пойму і Бірюсу: Едека, Тадека Куриляка, Геньку Станіша...
Транспорту часом давати довгу вільну дорогу і затримувався лише, коли треба було замінити паровоз, набрати води і завантажити вугілля у тендер. Іншим разом знов зштовхували його на залізничну вітку і ніколи не було відомо, як довго на ній простоїть: годину, цілий день чи навіть цілу добу. Окремо враховувалися заплановані стоянки, під час яких людей з транспорту ТП-2564 постачали харчами або відправляли у баню. Коли люди у транспорті вже по-справжньому усвідомили, що справді повертаються в Польшу, почали задумуватися над тим, що ж їх там чекає: