Побачивши німців, Едек Земняк зблід і заскреготав зубами.
— Може, це саме якийсь з тих фріців нашого тата вбив? Чекайте, я вже їм влаштую!
І побіг до свого вагона. Повернувся з кишенями, повними гострих гвинтівочних патронів.
— У руїнах назбирав... Зараз мені тут, фріци, потанцюєте.
Вичекав, коли біля вогнища нікого не було, і загріб патрони в попіл. Хлопці відскочили й чекали за напіврозваленим стовпом. Патрони почали тріскати з швидкістю кулемета, потім ударив один великий розголос і казан полетів угору. Дим, пилюка, сичання води, що розливалася на вогнище. А німці, як годиться фронтовим солдатам, виконали ударне «лягай» і довго не підводили голови. Найближче до вогнища, облитий водою, обсипаний попелом, лежав той їхній офіцер.
Прибігли налякані конвоїри, і тільки повні тріумфу крики хлопців дали їм зрозуміти, що тут сталося. Розголос був сильний, але ні з ким нічого не сталося. І можна було б цю всю хлопчачу дурість вважати жартом, якби раптом не зірвався німецький офіцер і, оскаженілий, не вдарив патиком найближчого від себе хлопця. У цей самий момент один із конвоїрів випустив німцеві під ноги довгу чергу з ручного кулемета.
— На кого руку підняв, фашистська твоя морда? Поляків бити захотів?
— Може, такий як він мого тата на фронті вбив!
— Твого батька на фронті вбили?
— Вбили.
— Держи, хлопче, рубони того фріца!
Один із конвоїрів, світлий блондин, який хвилину тому грав дівчатам на балалайці, вштовхував Едикові в руки свій ручний кулемет. Знічений хлопець спочатку відступив зі страхом, а потім повернувся і щосили в ногах втік до вагона...
В міру просування транспорту на захід сліди війни видно було скрізь. Спалені села, руїни міст, люди гніздяться в землянках.
Довго стояли в Києві, а точніше в Дарниці. Майка і Гічол пам’ятали, що у цій самій Дарниці мали стоянку, коли їх у сороковім році везли в Сибір. Тепер була вже справжня весна. У Києві, куди не глянь, цвіли блідо-рожеві каштани, пахнув бузок. Україна! Яка ж близька серцю подоляків була сама назва цієї країни. І той знайомий з дитинства український співучий говір...
Сташек без мети лазив за Здіською по залізничних полотнах. Подобалася йому та дівчина щораз більше, і коли тільки міг, шукав її товариства. Вона його також не уникала. Гарно їй було у пептоновій сукні. З білим бантом, вплетеним у товсту косу пшеничного волосся. З другого боку дороги, біля самих полотен, Сташек побачив квітучий кущ білого бузку і побіг нарвати їй його. Уже пригнув гілку з найгарнішою китицею, коли помітив, що бузок росте на кладовищі. Знітився, відпустив гілку.
— Кладовище тут якесь...
Полотнами підійшов старий залізничник.
— Ви з отого транспорту? — запитав.
— З того.
— То ви, мабуть, також поляки... А на цьому кладовищі ваші солдати лежать. Ось там, навіть звідси їх могилки видно. Там, де ті католицькі хрести стоять... У сорок четвертому році, саме на Великдень це сталося, німці вчинили наліт на Дарницю. Ціла хмара літаків налетіла. А тут на станції транспортом, військом, боєприпасами всі полотна забиті. Пекло на землі розбушувалося. А ваші солдати саме тут проїздом на фронт стояли. Війська протиповітряні, так трапилося. Гармати, кулемети були поставлені на залізничних платформах і з тими бомбардувальниками вступили в бій. Багато, багато поляків тоді в Дарниці загинуло. Ну а потім похоронили їх саме на цьому кладовищі... Пішли, покажу вам ті могилки. — Нарахували сорок березових хрестів. Але жодного на них напису. Жодного прізвища.
Ще тут, у Києві, дехто мав трішки надії, що станеться якесь чудо і що направлять їх транспорт у Житомир, Шепетівку й Тернопіль, у родинні подільські сторони. Але дива не трапилося і транспорт ТП-2564 відправили на Коростень, Сарни і Брест.
Сарни — то перша велика станція за довоєнним польським кордоном. Була гарна сонячна неділя. Об’явили, що транспорт постоїть тут до вечора. Відставили його на бокові полотна. Недалеко було до костьолу. Вірив хтось у Бога, не вірив, молився хтось гаряче чи заледве перехреститися вмів, але до першого зустрінутого на їхній дорозі назад польського костьолу колективно кинувся цілий транспорт!