— Дальше, дальше, сідай, жінко, не перешкоджай! А чоловіка тобі знайдемо. В нас люди не гинуть! Дожене вас, дожене!
У вагоні люди маму втішали.
— Не журись, Ядвіго, що це Томаш, дитина чи що? Сама бачила, який розгардіяш був при тому завантаженні. Напевно в останню хвилину до іншого вагону стрибнув. Напевно встрибнув. Зупинимося на якійсь станції, то пересяде до вас.
Маму знов той страшний кашель вхопив і знов кров їй пішла. Крові було щораз більше. Владек не міг знайти жодної ганчірки, і тільки Долинка дала йому рушник, який відразу ж просяк кров’ю. Мама просила пити, але ж нічого до пиття не було, бо звідки люди в вагоні могли мати щось до пиття? Владек нашкрябав у жменю трішки інею біля дверей, нічого не допомогло. Потім це все заспокоїлося і мама навіть немов заснула. Молодші дітлахи трохи марудили, бо хотіли їсти. Ну то Гонорка Ільницька дала всім по шматку хліба з ковбасою. Мама дихала важко, але увесь час спала. Владек кріпився, як міг, хоч і його щохвилини брав сон. Темрява у вагоні немов дещо порідшала, посіріла. Поїзд увесь час їхав. Владек спочатку подумав, що певно очі в нього звикли до темряви, а це світло. Від розісланий холодний дрож пройняв його спину. Навколо густо стовплені, порозділювані клуночками лежали або сиділи люди. Майже всі спали або дрімали напівсонні, що з мамою? Мамо! Яворська лежала горілиць і ненатурально широко відкритими очима дивилася у стелю вагона. Владек доторкнувся до льодяного лоба, підняв застиглу нездатну до руху материнську долоню.
— Мамо! Мамо! Маамооо!...
Гонорка Ільницька відтягнула Владека від матері. Вона також примкнула Яворській повіки, на обличчя померлої накинула хустинку.
А поїзд усе мчав у зимову далечінь, безпристрасно вистукуючи своє так, так-так, так. Не було жодного способу, щоб його затримати. Не допомогли голосні зови, не допомагало биття в стіни вагона; ніхто їх не чув. А може, не хотів чути? Спроби відсунути залізні заслони маленьких віконець під стелею також їм не вдавалися. Люди були на межі розпачу, коли поїзд почав уповільнювати рух і нарешті зупинився. Не мали уявлення, де стоять: на станції чи під семафором. Знов одним великим голосом гукали, били, чим могли, в стіну вагона. Притихли, коли назовні почули голоси:
— Тихо, там! Тихо! А то стрелять будем! Что там у вас?
Почали гукати, кричати, один через другого:
— Відчиніть! Відчиніть!
— Людина померла!
— Подушимося тут!
— Жінка померла в нашому вагоні!
— Води! Води нам дайте!
— Діти води просять.
— Трупа маємо в вагоні!..
— Заспокойтеся там! Хай один говорить, бо зрозуміти важко. Що ви хочете?
Данилович пізнав по голосу комісара Леонова. Звідки він тут, подумав. Але відповів:
— Вночі жінка померла. Трупа маємо в вагоні, пане комісаре.
Леонов також його впізнав.
— То ти, Даниловичу?
— Я, пане комісаре.
— То слухай мене уважно, а те, що тобі скажу,— поясни людям. Не відкриємо дверей, підготовте того небіжчика до винесення. А хто це помер?
— Яворська померла, з Червоного Яру.
— Яворська, говориш... Трупа зараз же заберемо... Повідом заздалегідь людей, щоб мені не сміли з вагона вилазити, бо солдати стрілятимуть. Ти зрозумів?
— Зрозумів.
У відсунуті раптово двері вагона разом із морозним, чистим повітрям ударила по очах ясність сонячного дня. Конвоїри широким півколом оточили вагон. Транспорт стояв на далекій вітці якоїсь великої станції. У віддалі диміли комини, видно було кам’яниці великого міста. «Мабуть, Тернопіль»,— здалося Даниловичу. Не помилився. На пару полотен далі, з боку, стояв вантажний поїзд, біля якого крутилося кількох залізничників.
Загорнуті в ковдру останки Яворської подали конвоїрам.
— А що з дітьми? — запитав Данилович.
— Нічего... На місці вирішимо.
Навіть кількох кроків солдати, які несли Яворську, не встигли відійти, як з вагона вискочив Владек і підбіг до них. За ним скотився на полотно залізниці малий Адась. За Адасьом, щоб його рятувати, небагато думаючи, вискочила Гонорка Ільницька. А за нею вискакували інші, один по одному. Одні бігли до Яворської, інші намагалися назбирати хоч крихту снігу, інші присідали біля вагона за своєю потребою.