Замовкли, тільки якась дитина, хоч і заспокоювана матір’ю, голосно похлипувала.
— А тепер прочитані з реєстру переходять до того вагона. Швидко, без балаканини і без запитань. Про все, про що ви повинні знати, будете в свій час повідомлені. І попереджую. При кожній спробі непідпорядкування конвою, при кожній спробі втечі солдати мають наказ стріляти без попередження! Ясно?
Комісар Леонов читав прізвище, ім’я, ім’я батька. Новий комендант на своїй карті відмічав прочитаних.
Прочитані мусили негайно переносити речі до нового вагона.
— Давай, давай! Бистреє, бистреє!
— Але, пане коменданте, чемодана мені не вистачає...
— Нічего, бистреє, пересаджуйтесь. А чемодан потім знайдемо. В Радянському Союзі, так як у природі,— нічого не гине.
Леонов читав. Новий перевіряв. Солдати допомагали переноситись з вагона до вагона старим і дітям. Східців до вагонів не було, входи вкриті інеєм, високо. А люди, як люди — спочатку хвилювалися через те, що їх пересаджують і повезуть дальше, тепер знов почали непокоїтися, прочитані в першу чергу кращі місця в новому вагоні позаймають. Леонов читав: Ніський, Вжосек, Журек, Зелєк, Шайна, Груба, Долина, Біалер, Земняк, Куриляк, Ільницький...
Флорек Ільницький тягнув до виходу якийсь мішок. Гонорка проштовхувалася з кінця вагона з Марусею Яворською на руках. Адась тримався за її спідницю. Ільницького пропустили без питання. Гонорку затримав той новий.
— Ви Ільницька Гонората?
— Ну, я...
— А дитина чия?
— Моя, а що?
— Ваша? А тут у списку нема ваших дітей. Ільницьких тут тільки двоє. Ільницький Флоріан, то ваш чоловік. І ви, Ільницька Гонората. А дітей тут нема. Чия то дитина? А той малий чий?
Гонорка не думала уступати:
— Це мої. Це Адась, а це Маруся. Тепер це мої, сироти маленькі.
— Сироти? — дочув Леонов. — Чиї сироти?
— Буцімто пан комісар не знає! Після Яворських то сироти. Я взяла їх під опіку, ну й тепер вони мої.
Гонорка обкутала Марусю від холоду, Адася міцніше взяла заруку.
— Ну то що, можу вже йти, бо мені діти на цьому протязі простудяться?
Новий стримав її жестом руки, нахилився до Леонова і протягом хвилини щось пошепки радилися. Гонорці сльози засклили очі. Маруся тихенько поплакувала. Адась у куцій курточці трусився від холоду. Жінки, бачучи, на що заноситься, знов не витримали і заступилися за Гонорку. Щораз голосніше, щораз більш рішуче.
— Адже Гонорка то їх родичка!
— Тітка навіть...
— Родичка має право до них.
— Вона їм, як рідна матір...
Комісари закінчили радитись і щось там записували. Новий наблизився до Гонорки.
— Люди кажуть, що ви їх родичка? Це правда?
— Правда, пане комісаре, правда! — баби кричали одна через другу.
— Тихо, громадяни! Громадянку Ільницьку запитую, а не вас. Хто ви для цих дітей будете?
— Ну...тітка! Небіжчиця Ядвіга, їх мати, а це...
— Ну харашо, харашо, хай буде тітка! У вас все такіє тітки,— то вже стосувалося Леонова. А потім знов до Ільницької. І до всіх людей у вагоні: — Громадянко Ільницька, тимчасово доручаємо вам опіку над цими дітьми. Можете пересідати до іншого вагона разом з ними.
— Пане комісаре, хай Господь Бог...
З тієї радості Гонорка хотіла поцілувати його в руку. Новий, збентежений, відступив.
Спостерігаючи турботи Гонорки, Юрій Данилович усвідомив собі раптом, що і його сім’ю може зустріти це ж саме. Адже навіть тепер можуть відділити від нього дружину й синочка! Немає документів стосовно одруження з Наталкою, немає свідоцтва про народження сина. Якщо Леонов не включив їх у список? Що робити? Що тут зробити? Увесь жах і вся надія на комісара Леонова. І Юрій ризикнув.
— Бистреє, Висоцька, бистреє!
Висоцька не могла порадити собі з багажем і непослушними хлопчаками. Леонов повернувся за нею в глибину вагону. Новий розмовляв із солдатами конвою. Цей момент був найвідповіднішим, і Данилович опинився біля Леонова.
— Пане комісаре, я хотів подякувати за дружину й синочка.
Говорив це пошепки, а одночасно його срібний кишеньковий годинник з ланцюжком вислизнув до кишені комісара.
Леонов, застигнутий зненацька, глянув з-під лоба на Юрія, засовуючи руку в кишеню. Але відразу її витягнув і, немов нічого не сталося, почав знов покваплювати Висоцьку.
— Ну как, Висоцка? Довго там ще?
На момент лише повернув голову до Даниловича і всичав крізь зуби: